fbpx

Тарас Житинський: Ще не час для останнього тату

Суспільство 12:22, 06.07, 2015

Голос Тараса Житинського чули більшість українців. Навіть якщо про це не здогадуються. І, певно, не раз наслідували, повторюючи крилаті фрази з культового мультфільму "Жив був-пес". Вовк там говорить саме голосом Житинського, лише навмисно спотвореним, хриплуватим...

А справжній голос Тараса – чистий оксамитовий баритон – чудово розкривається в козацьких, стрілецьких і народних піснях, як він виконує під гітару. Своїм вокалом Житинський давно підкорив шанувальників бардівської пісні. 

Цієї весни співак повернувся з Великобританії, де мешкає майже 20 років, і тішив благодійними концертами поранених воїнів, до яких навідувався з гітарою просто в госпіталі. Каже, що мріє повернутися в Україну, оселитися у Франківську. В Тараса на плечі – татуювання із зображенням кайданів, які символізують прикутість до чужої землі. Але, запевняє співак, це тату – не останнє. Останнє буде, коли покине Лондон і повернеться на Батьківщину назавжди.

– Тарасе, в Україні Вас можна частіше побачити на благодійних концертах для військових. Як реагують хлопці?

В мене такий репертуар, що я постійно допомагаю військовим. Я співаю козацькі, військові пісні з різних часів і з різних епох. Якраз в нинішній ситуації вони підходять і, скажімо, я дуже затребуваний. Я виступав і для "Правого сектору", і для 11 батальйону, і на полігоні, і для "Добровольчого українського корпусу" неодноразово. Виступав у Львівському військовому госпіталі. В Києві, де хлопці порубані – без рук, без ніг. Як відмовити?

– А на Сході України виступали?

У Східному регіоні виступав. Тільки з Кіровограда приїхав. Був у Черкасах і на Черкащині.

Там дуже багато людей приходять на концерти. Це і є мій смисл – об’єднати Україну. Бо так століттями склалось, що у нас в самій Україні було багато ворогів. Але зараз у нас є зовнішній ворог – Московія, і внутрішній є, через якого ми були розділені. Так вже історично склалося: одна частина під Польщею, інша – під Московією. А перше, що робить імперія, – це розділяє володіння. От нас і розділили. А ми стали воювати один проти одного, тому й програвали завжди. Зараз же Україна об’єдналася і хотілось би, щоб на усіх рівнях це було так: коли ми будемо всі разом, ми будемо непереможні.

– Звідки таке зацікавлення історією? Ви ж народилися не в Україні.

Батьки воювали в Українській повстанській армії. Батько – на Волині, мати – на Тернопільщині. Були репресовані, вивезені в Казахстан, де я і народився. Тому я знаю історію УПА не з книжок, а від родини. Крім того, дідо був Січовий стрілець. А з маминої сторони – через те, що вона воювала в УПА, автоматично її родина стала ворогами народу. Її старшу сестру вислали в Магаданську область, туди, звідки вже Аляску видно. Маму відправили в Казахстан – в Караганду. Діда з бабою відправили в Сибір на Єнісей (Колима), бабка там і померла. А молодшу сестру – тітку Настуню, якій було 10 рочків, лишили на згарищі, бо хату спалили. Такі "добрі" люди її не чіпали.

Врешті ми знайшли один одного, хоч між нами були тисячі кілометрів. Зараз в мене є сестра, яка живе у Франківську, має таких дітей-козаків.

– А де ж Ваш дім?

Дім – Івано-Франківськ. Але мотаюся по світах. Вже трохи набридло. Я досить давно поїхав у Великобританію – у 1996 році. Це виглядало так, що я поїхав, як футболісти, наприклад. Візьмемо клуб "Динамо" (Київ), за який грав Шевченко. Він поїхав собі в Мілан. Це був розвиток. І я надіявся, що за кордоном зміг би себе більше реалізувати. Я поїхав на гастролі в Лондон. І ті гастролі затягнулись на багато років. З часом отримав документи – посвідку на постійне місце проживання. Я тепер маю змогу їздити всюди, мені не потрібні візи. Мене запрошують по всьому світу. Там познайомився з українкою, ми одружились. Донька – моя гордість. Вона оперна співачка у Вроцлаві, примадонна, співає в головних ролях.

– Ваша донька пішла батьковими слідами – теж обрала для себе музику.

То генетика. Взагалі, моя родина століттями давала Україні музикантів, воїнів і священиків. На Волині в мене двоюрідні брати всі священнослужителі в церкві. А я в своєму генетичному коді музикант. І мені дуже добре і комфортно – я живу в згоді сам з собою. Це добре, що так сталося. До церкви я теж ходжу, але не так часто, по святах, буває.

– Як складається Ваша музична кар’єра за кордоном?

Я граю переважно для української діаспори. Але на мої концерти ходять і англійці, й ірландці, й індуси, і пакистанці, і вихідці з пост-радянських країн – з Литви, Польщі. Я думаю, українська пісня – найкрасивіша. Швидше всього її розуміють з інтонації, з подачі. Був випадок – ми грали на Різдво в холі готелю. Його власник  грек, який хотів слов’янську музику. А гості там з усього світу. Один хлопець, з Ефіопії, просто закохався в коломийку. Потім все просив наші записи.

– У Вас був там український гурт "Земляки". Що з ним сталось?

Зараз нема його. Я вирішив приїхати сюди, там все залишив. Зараз такий час, що треба бути зі своїм народом.

От приїду, побуду, всі гроші порозтрачую. Фактично я перестав заробляти останні два роки: до Майдану, Майдан, зараз війна… Потім з’їжджу в Європу, кілька концертів дам, зароблю гроші і знову приїжджаю і все трачу. Таке життя.

– Чи не турбують думки, що якби залишилися в Україні, то могли б досягнути більше?

Часто про це питають журналісти. Але що вже? Назад ріку не повернеш. Вже сталось як сталось. Може, дійсно, більше досяг би. Але те, що я досяг, для мене нормально, вважаю, що я успішна людина. В Англії я недарма прожив усі роки. Я мав змогу їздити по світах, по усій Європі і за океаном. В Англії я зустрічав багатьох людей, яких я би ніколи не зустрів тут. Наприклад, знав я англійську письменницю, псевдонім якої Віра Річ (справжнє ім’я – Фейт Елізабет Річ – КУРС). Вона досить відома в Англії. Колись в 60-х роках в неї був хлопець-українець. Але все буває в житті, і вони розійшлись. Вона від нього почула про Україну і трохи навчилась мови. Потім мову вдосконалювала навіть вже без нього. Вона зробила переклад "Кобзаря" Тараса Шевченка англійською мовою. Такі спроби були не один раз, але в неї вийшло найвдаліше. Коли я з нею познайомився, вона зробила переклад деяких моїх пісень англійською. А я їй допомагав перекладати "Кобзаря". Вона дуже талановита. Коли робила переклад якогось вірша, хотіла, щоб я це заспівав українською мовою і тут же переробляла, щоб англійський текст звучав, як український. Геніальна! На жаль, вона померла кілька років тому, а перед тим склала заповіт, щоб її поховали в Каневі біля ніг Тараса Шевченка. Так він на неї вплинув! Така вона була "персоналіті", як англічани кажуть (англ. personality – особистість – КУРС). Я дуже гордий, що хоч трошечки допомагав перекладати Шевченка і долучився до поширення українства у світі.

– Багато пісень англійською співаєте?

В репертуарі є кілька пісень англійською. Я сам дещо написав. Але я український музикант.

– Над чим зараз працюєте?

Я завершив проект, який називається "Історія України в піснях XVII-XX століття". В альбом увійшли козацькі пісні, пісні січових стрільців, Української повстанської армії, радянської армії, УНА-УНСО, афганців, українських прикордонників – усі за останні 400 років. Це дуже величезна робота. Я заспівав історію України. Це, можна сказати, проект усього життя. Туди увійшло чотири альбоми. Зараз я хочу видати цю збірку.

Крім того, я у своєму житті переважно грав важкий рок. В мене є три явних напрямки: рок-музика, поп-музика і шансон, і третій напрям – український фольклор. Хочу видати рок-альбом "Жовто-синя ріка", який складається із двох частин. Для мене стилі вже давно не важливі, для мене головний зміст. В альбомі "Жовто-синя ріка" є і важкий рок, і приджазовані речі, пісні англійською, вірменською, російською, італійською мовами, є українська народна пісня, виконана в іспанському стилі фламенко.

Альбом зі мною записували музиканти зі всього світу. Тут теж пощастило. Якби я був в Україні, я б такого ніколи не досяг… Моя улюблена команда "Deep Purple". Я записував пісні в Лондоні на двох студіях "Scorpions Records Ltd." і "Battery Studio". На останній я познайомився з "Iron Maiden", які там теж писалися.

– Як зараз українська діаспора живе в Лондоні? Чи об’єднує там людей біда, яка відбувається на Сході нашої держави?

Зараз я можу сказати, що українська діаспора об’єднана. В кінці 40-х років вона була поділена на дві явні течії: бандерівці і мельниківці. Вони були між собою непримиримі. А зараз, коли це все сталось в Україні, всі нарешті об'єднались. Крім того, коли Україна стала незалежною, вже нашої генерації приїхало багато молоді. Вони там роблять серйозну хвилю – і концерти для допомоги солдатам, і є недільні школи, куди ходять дітлахи і вивчають українську мову і культуру, в тому числі танці та пісні. В Лондоні останні роки проходить масовий марш вишиванок. Коли я там був перший раз, зібралось близько 200 людей, всі у вишитих сорочках, красиві дівчата…

– Як Захід вплинув на Вас, як поміняв?

Там більше соціальної культури. Ми поки що на шляху. От я їздив у наших поїздах, в автобусах – то най Бог боронить! Це одне. А з іншої сторони – ми так само народ величезної культури. У нас є чим пишатися.

– Який Ваш особистий прогноз розвитку подій на Сході?

Ми переможемо – це однозначно. Ми зараз єдина країна. Шкода молодих хлопців, що віддають зараз життя за Україну, це вже не перший раз. Як би там не сталось, ми переможемо. Навіть якщо Донбас відійде, я впевнений, що ми обов'язково будемо в Європі.

Нам треба прагнути і в Європу, і в НАТО. Захід може і не дуже-то нас хоче. На словах говорять одне і насправді помагають, але не так, як би хотілось. Наприклад, обіцяли зробити для України безвізовий режим  і не зробили, а це політичне рішення. Хай буде, що Україна ще не готова, хай буде, що тут не подолані ще хабарництво і корупція, але рішення має бути політичне. Я думаю, що ситуація розвивалась би трохи по-іншому, якби Україна мала безвізовий режим. А вони бояться. Стара Європа! Путіна боятся ще… Але в нас немає зворотного шляху.

Розмовляла Олена БАС

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: