Хрест як зброя
Двоє отців з Франківська здійснюють душпастирство у харківському госпіталі, куди звозили найтяжчих поранених із зони АТО. Спеціалізована лікарня – найближча до зони бойових дій, має хірургів із досвідом роботи в умовах війни. «Упередження, з яким зустріли наших священиків, можна зрозуміти, – розмірковує отець Руслан П’яста. – Харків, на відміну від Франківська, не звик, що священики близькі до людей, а Церква постійно присутня в житті світському. Та коли побачили, як наші капелани підходять до поранених, як беруть за руку і моляться разом, як солдати з полегшенням плачуть, не соромлячись своїх сліз, то погодилися, що в цьому спілкуванні є велика потреба».
В такому служінні медики і військові відкривають для себе Церкву, каже отець Руслан. Але й священики також відкривають для себе її справжнє значення. «Призначення Церкви – бути поруч зі своїми людьми в усіх випробуваннях, – пояснює отець П’яста. – Служити людям в умовах війни – це сьогоднішня місія української Церкви. Сьогодні ми всі вчимося. Українська армія вчиться воювати і наново стає армією. Українська Церква вчиться працювати там, де є справжня потреба. Це є визначальний досвід, але – не новий. За митрополита Шептицького капелани були всюди – і з Повстанською армією, і у військових шпиталях, і в громадських лікарнях. Тепер ми просто відновлюємо це служіння і робимо його таким, як потребує нинішній день».
«Зараз усі стоїмо в захисті своєї країни, – продовжує отець. – Наша зброя – це молитва і хрест. Тож мусимо бути поруч із тими, хто мусить тримати іншу зброю. Це важливо, бо ми не нападники, не загарбники, не агресори. Ми захищаємо свою, Богом дану батьківщину».
Пеленки й піжами замість касок і бронежилетів
Приїхати у військовий шпиталь до Харкова франківських капеланів запросили медики з Міністерства оборони. Кілька днів по тому Міноборони попросило відрядити отців для служби на передовій. На щомісячних зборах деканів Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ затвердили необхідність цього служіння. На таких зборах, пояснює голова Комісії душпастирства охорони здоров’я архиєпархії отець Руслан П’яста, визначаються напрями, в яких повинні працювати священики. Найбільш актуальним одноголосно визнали духовний провід у зоні АТО. Та виявилося, що Церква мусить подбати не тільки про духовне, а й про матеріальне.
Виряджаючи отців на війну, Церква вирішила не покладатися в їхньому екіпіруванні лише на Міноборони. Звернулися до парафіян і організували збір коштів. «Порадилися з митрополитом і кинули клич зібрати на захист не тільки для наших священиків, але й загалом на потреби військових. Скласти і відправити в супроводі отців збірку потрібних їм речей. Щоби не виявилося, наприклад, що всі кинулися купувати бронежилети, а натомість потрібне взуття, – розповідає керівник єпархіальної комісії. – Проблема в тому, що немає єдиного центру, який би озвучував нагальні потреби армії і координував людей, які мають намір матеріально прислужитися. От сьогодні телефонували наші отці з Харкова і казали, що в госпіталі дуже потрібні піжами. Поранені не мають у чому лежати, їх немає у що перевдягти. Потрібна чоловіча білизна. Потрібні пеленки… Вперше мусимо дбати про речі першочергові, які ще вчора здавалися другорядними. Мусимо працювати на випередження критичних ситуацій».
Вчитися бути готовими до війни
Капелани йдуть в зону АТО добровільно. Міноборони просило Церкву послати на цю роботу людей зрілих, бажано із досвідом військової служби. Один із тих, хто готовий і буде їхати, – отець Орест, що свого часу був військовим капеланом в одній із миротворчих місій. Його кандидатуру схвалило головне військове відомство, наразі отець чекає на документи.
Всі священики, які поїдуть капеланами на нове місце служіння – поїдуть готовими. Отець Руслан пояснює, що бути готовим – це мати внутрішнє переконання, помножене на знання і вміння. Отці Франківської архиєпархії, виявляється, вже давно і системно готуються до служіння капеланами. «Багато хто проходив спеціальні тренінги. Недавно п’ятеро отців мали практичний семінар від Міноборони, їх вчили працювати в умовах війни разом із військовими психологами», – уточнює душпастир. Військовому капелану належить уміти давати раду собі й оточуючим – від надання першої медичної допомоги до спеціалізованої психологічної, як-от ліквідація посттравматичного синдрому. Але не це вважається найважливішим.
«Наші люди дуже закриті. Ми готуємо отців до того, щоби допомагали їм ставати відкритими в екстремальних ситуаціях. Для цього треба, щоби священик, а він теж людина, міг за екстремальних обставин зарадити собі самому», – каже отець Руслан. Знання себе, пояснює священик, потрібне, щоби розуміти, як можна допомогти іншим і знаходити кращий спосіб допомоги. Такі методики підготовки застосовують на спільних навчаннях капеланів і кризових психологів у країнах ЄС. Франківські отці мали змогу повчитися у спеціалістів державних Кризових центрів Словаччини, у капеланів Німеччини та у викладачів Інституту психічного здоров’я, що діє при Українському Католицькому Університеті (Львів).
«Церква збирає і формує фахівців. Хочемо відкрити в нашій Церкві Інститут капеланства, – продовжує отець П’яста. – Духовенство з Австрії може нам допомогти створити такий інститут і підготувати отців-викладачів. Навчаючись самі, ми зможемо вчити інших. Це, здається, маленькі кроки, але це рух уперед – Церква відновлює своє призначення своїм служінням».
Парафія – відділення, взвод, рота, батальйон
Архиєпархія має намір звернутися до Міністерства охорони здоров’я, Міноборони та глави уряду, щоби на державному рівні офіційно запровадили капеланство – медичне і військове. «Зараз на передовій у Луганській і Донецькій областях працюють кілька отців, які об’їжджають наші військові підрозділи – моляться, провадять Службу божу, приймають сповідь. Цього мало. Капелан не повинен бути заїжджий чи приїжджий. Капелан має служити плече в плече з бійцями, проходити випробування разом зі своїм підрозділом. Бо цей військовий підрозділ – то його парафія. Так є в Польщі, Німеччині, Франції, Англії. Так є в Америці і Канаді. Військова частина: відділення, взвод, рота, батальйон, – усе це парафії, від бійців спецпризначення на лінії вогню до служби постачання і родичів у тилу. Колосальна праця. Колосально потрібна в таких тяжких ситуаціях, як оце тепер».
За його словами, зараз дуже потрібні мобільні групи зі священика і психолога, які би виїжджали до родин, що переживають втрату близьких. «Щоби священики йшли до людей, яким болить нестерпність втрати і які не можуть примиритися зі смертю. Це така сама гостра потреба нашого часу, як і проблеми поранених та підтримка війська», – додає отець Руслан.
Та головне завдання капелана, конкретизує священик, – не відпустити в бій без духовного супроводу. «Той, хто з Богом, той духовно сильний. Якщо людина є в духовному поєднанні з Богом, це означає, що Бог присутній там, де є вона. Усвідомлення цього усуває страх і дає відчуття вищого захисту, – пояснює священик. – Людина, яка є з Богом, яка висповідалася й причастилася, отримує чистоту серця. Чистота серця дає чистоту помислів і дій». Так супровід Церкви допомагає на полі бою зберігати ясність розуму і виваженість дій. «Військовий не може дозволити собі перейти межу, за якою ненависть. Незважаючи на всі пережиті напруження, фізичні і душевні страждання, втрату побратимів. Зустрічаючись щодня на війні з болем, злобою, смертю, важливо знати, що не людина, а Христос у тобі відповідає на це. А він переміг своїм спокоєм всю агресію світу», – настановляє отець Руслан.
Супровід Церкви, каже священик, також дає любов і надію – ті відчуття, які тримають на полі бою: «Коли капелан нахиляється до тяжко пораненого, і благословляє, тримає за руку в той момент, коли чоловік переходить з життя до Бога, тоді виявляється вища міра служіння. Капелан забезпечує присутність Бога біля того, хто переходить. Це велика підтримка для тих, хто повинен іти. Це джерело сили для тих, хто мусить лишитись».
Наталія Кушніренко