четвер, 21 лютого

Військовий кореспондент і боєць "Азову" Руслан Ганущак: "На бойові операції я завжди йду у вишиванці – то моя невидима броня"

Фотограф, телеоператор і солдат водночас – франківець Руслан Ганущак захищає Донбас в складі добровольчого батальйону "Азов". "Фіксую правду війни і життя батальйону", – каже Руслан. Його документальне відео з передової транслюють центральні українські канали, виставляють на сайти іноземні медіа, поширюють в соцмережах волонтери. Руслан був гідом військового кореспондента "Los Angeles Times" Сергія Лойко на передовій і з його легкої руки потрапив на першу сторінку американської газети. Зараз Руслан вдома у короткій відпустці.
Франківець Руслан Ганущак - військовий кореспондент і боєць батальйону "Азов".
Франківець Руслан Ганущак - військовий кореспондент і боєць батальйону "Азов".
Зображення 1 / 16 Використовуйте клавіші для перегляду

Особлива війна

Альпініст, оператор-фрілансер, журналіст адреналінових спецпроектів Руслан Ганущак зголосився в батальйон "Азов" у складі знімальної групи "Spilno.TV". З нею свого часу пройшов Майдан. Поєднував роботу оператора з чергуваннями у нічній варті підрозділу афганців "Ветерани з народом". Співпрацював з німецьким ТБ  ARD "Перший канал". Руслан зафільмував останнє інтерв’ю героя Небесної сотні Сергія Нігояна. Відзняв снайперів у трагічні дні розстрілу майданівців 20 лютого. Через два місяці, в травні, знімав для німецького каналу події на Донбасі. Близько двох тижнів як оператор працював у Донецьку, Слов'янську, Краматорську, Луганську. "Бачив, як зароджувалася ця ДНР-ЛНР. Спостерігав, з якою ейфорією прихильники відокремлення кричали на своїх мітингах "Рас-сє-йа", як декламували вірші, що ганьбили українців та паплюжили Майдан. Розумів, що відбуваються дуже небезпечні для українців і української державності речі,  розповідає Руслан.  Потім мав перерву в роботі: фізично був у Франківську, але подумки – на Сході. Відслідковував події, хотів повернутися, розмірковував, в чому можу бути найбільш дієвим і корисним".

Бажання та вміння Руслана збіглися з потребами батальйону "Азов". На співбесіді при вступі в батальйон, розповів він, у кожного питають фах і, виходячи з цього, визначають, чим може займатися боєць в батальйоні. "Кухар за спеціальністю – служити в польовій кухні. Слюсар – до автомобілів. IT-шник – до комп’ютерів і зв’язку. Разом із тим кожен – повноцінний бойовий, як колись казали, штик батальйону. Коли оголошують тривогу – всі за зброю і на місця. Універсальні люди-воїни – це потреба теперішньої війни, її відмінність від попередніх воєн, що їх пережило людство у XX столітті",  каже Руслан.   

Після вишколу в польових умовах під Києвом новобранців перекидають на місце розташування батальйону. Там вони мають час для адаптації. І тільки потому – рейди і бойові завдання в складі більш досвідчених груп.

Першим виїздом для Руслана став рейд в Іловайськ. То була операція у 20-х числах серпня – спроба закріплення позицій у місті тривала два дні, після чого батальйон "Азов" та ще кілька підрозділів інших добровольчих загонів повернулися у свої розташування. Дорогою до Іловайська колона машин "Азову" двічі потрапляла під обстріл і змушена була змінювати маршрут. "Несподівані обстріли на начебто безпечних дорогах – це звична річ,  пояснює журналіст. – Справа в тому, що між українською територією і тією, що її захопили бойовики спільно з російською армією, знаходиться так звана буферна зона – смуга, шириною подекуди до ста кілометрів. Це нічия земля, на якій точаться бої. Чіткої лінії фронту немає. Так, щоби тут свої, а там вороги, щоби тут тобі артилерія прикриває тили, а звідти тобі обстріл  нічого з того, що демонструють у фільмах, що засіло в голови як стереотип ведення боїв. І це друга відмінність чи, точніше,  особливість цієї війни».

Руслан зауважує, що не є військовим експертом, і тільки описує враження журналіста: буферна зона  це територія партизанської війни. Українські військові прориваються вглиб на десятки чи сотні кілометрів, захоплюють висоту чи позицію, зачищають, виставляють блокпости і повертаються. А за ніч цю ж висоту чи позицію займає вже інша сторона. І на маєш – засада, і російські десантники на блокпості під українським прапором.

"Третя особливість війни на Донбасі  у феномені добровольчих батальйонів, які першими прийняли на себе основний удар ворога і досі його тримають",  відзначає Руслан. Він переконаний, що саме добровольчі батальйони  це головна цінність і сила України. "Бійці батальйону "Азов" готові покласти життя на полі бою і стоять до останнього. Молоді, гарячі, але дуже свідомі люди. Середній вік бійців – 25 років".

 

Інформаційний фронт

"Для себе визначив, що знаходжуся на передовій передовсім як репортер  щоби фіксувати перебіг подій та показувати, що насправді відбувається. Бо зрозумів: крім війни на фізичному рівні, йде війна на рівні інформаційному. Не менш жорстока, не менш важлива війна",  каже Руслан Ганущак. На відміну від структури Збройних сил, де діє негласна вказівка не поширювати негативу і офіційний наказ про засекречення даних, в батальйоні "Азов" про події за участю його бійців говорять правду. І про втрати також.

Біль, розпач від того, що не можеш допомогти і мусиш змиритися зі смертю побратимів  пережив це на рівні емоцій ще в першому своєму бою, коли працював із відеокамерою, розказує Руслан. Тоді загинуло двоє азовців із передової штурмової групи – 18-річний Хома з Волині і 20-річний дніпропетровець Аксьон. Позивний-псевдо в "Азові" має кожен, пояснює чоловік, справжні імена загиблих інші. "Ми потрапили в дачний район на околиці Іловайська. Був типовий вуличний бій,   пригадує оператор. – Садок такий рясний   виноград, яблуні вгинаються. І тут граната летить, вибух  і летить весь твій світ шкереберть також. Починає бити міномет – спочатку далеко, потім вогонь наближається, міни розриваються вже зовсім поряд. Розвідники затримують молодика в спортивному костюмі з посвідченням міліціонера – очевидно, коректувальник. Остаточно це мало з’ясувати СБУ, куди його потім здали. З-за паркана на подвір'я кидають гранату  вона закочується в будинок, де згрупувалися наші бійці. І Хома кидається на цю гранату, як Матросов на амбразуру, – накриває її своїм тілом, приймає в себе весь вибух і рятує хлопців. Аксьону тоді осколок попав в око, і він помер у лікарні".

Руслан не позірно і без виклику розповідає, що в багатьох випадках захист – бронежилет і каска  не рятують від поранення й загибелі. "Захист, звісно, потрібна річ, але не визначальна – він не завжди може захистити від тяжких ушкоджень,  наголошує солдат Ганущак.  Вибухи мін і снарядів відривають руки і ноги, осколки можуть розірвати вени на ногах чи руках. Певно, все залежить від того, що і як тобі написано у небесних скрижалях. Мій перший і головний захист – сорочка, яку пошила і вишила моя мама. На бойові операції я завжди йду у цій вишиванці – може, то моя невидима броня". 

Для Руслана бойові операції  насамперед ті, де треба знімати. "Важливо працювати всередині батальйону. Щоби зрозуміти війну і чесно та відверто говорити про неї, не досить приїхати в батальйон на кілька днів. Побачиш якийсь один із багатьох пазлів",  переконаний він. Розповідає, що в батальйоні "Азов" з бійців-добровольців склалася своєрідна прес-служба. "Працюємо командою: я забезпечую відео, є люди, які пишуть тексти, є відповідальний за соцмережі і сайт, який поповнюється, що називається, в полі. Всі володіють зброєю і у випадку необхідності можуть дати відсіч нападникам. От наш франківський журналіст Іван Харків приїхав в "Азов" як репортер і працює репортером, але екіпірований, зі зброєю  справжня бойова одиниця. Я теж бойова одиниця – в мене навіть два стволи: фото і відео,  посміхається Руслан Ганущак. – А якщо серйозно, то з АКМ стріляв на полігоні".

Прес-служба батальйону "Азов" працює з журналістами, які приїздять на передову робити матеріали. Зокрема, забезпечують умови для зйомки, знайомлять із бійцями. Руслан розказує, що таким чином познайомився із Сергієм Лойком, журналістом однієї з найбільш авторитетних газет США "Los Angeles Times". Сергій  спец у темі локальних війн, висвітлював військові конфлікти в Іраку та Афганістані, у Сербії та Хорватії, в Осетії. Видав книгу для журналістів, які працюють на війні, – як вижити в таких умовах. "Ми їздили по "гарячих точках"  так називають передові блокпости в зоні доступу ворога,  каже Руслан. – Знімали кадри на першу шпальту. Сергій як профі зловив справжній документальний кадр: під час обстрілу з "Градів" ми отримали команду ховатися в укриття і стрибнули в найближчий окоп. От тут він нас і сфоткав. Загалом Сергій був дуже врівноважений і спокійний, працював так, ніби навколо не свистять кулі і не рвуться снаряди. Коли прощався, сказав, що йому дуже сподобалися і бійці батальйону, і командування. Сергій родом з Москви, але чітко усвідомлює, хто у цій війні загарбник, а хто визволитель".

"За той час, що ми почали активно подавати в інтернет документальну інформацію і взялися реагувати на фейки противника, підтримка нашого батальйону серед людей зросла в рази,  каже Руслан. – Інформаційний фронт  то також наш захист. Стратегічний".

 

Люди "однієї крові"

З перших днів у "Азові", каже Руслан, зрозумів, що в батальйон підібралися люди "однієї крові". Ніби завжди були воїнами  з внутрішнім відчуттям правоти великої справи, що роблять, без страху і паніки. Кожен приймає сувору атмосферу життя солдат, які захищають свою землю. Кожен чується там на своєму місці. І це порозуміння на емоційному, світоглядному і навіть інтуїтивному рівні згуртовує, сплавляє в єдиний міцний кулак. "Насправді не знаю, чи це так діє стан війни, чи справді зійшлися всі такі люди – кожен свідомий того, що може не повернутися з бою, але це їх не зупиняє. Людський дух вічний і "Герої не вмирають" не тільки в серцях живих, а й фактично. Хлопці спокійні і сконцентровані, ясно бачать і мислять",  описує свої відчуття Руслан.

Ще одна, на його думку, дуже важлива річ, яка відрізняє добровольчі батальйони від підрозділів мобілізованих  бійців,  це ставлення командування до особового складу. "В нашому батальйоні, розказували хлопці, найменше "двохсотих",  продовжує Руслан Ганущак.  Не тому, що найменше воюємо, а тому що правильні рішення приймає командування. "Азов" брав Маріуполь, Новоазовськ, просувався півднем Донбасу – зробили дуже багато. І з мінімальними втратами. До речі, наш Іван Харків написав у Вікіпедію історію бойових подвигів батальйону".

Руслан багато розповідає про комбата "Азову" – Андрія Білецького. Згадує, як вони з журналістом відстали від своєї колони, бо знімали "художню" картинку  вогонь з вогнеметів на тлі призахідного сонця. І мусили їхати в складі іншого формування. То комбат приїхав і забрав своїх. А якось із кількома бійцями виходив в буферну зону по поранених – хлопці потрапили були в засаду. Привіз поранених – змоталися тихо й швидко, без жертв. "Для нього людське життя – на першому місці,  каже про командира Руслан.  Він дорожить кожним бійцем". 

Певно, це відчуття впевненості, із яким батальйон іде в бій на чолі зі своїм командиром, поширюється – саме довкола "Азову" згуртувалися захисники Маріуполя. "З того моменту, як російські війська прорвалися в бік Новоазовська, батальйон "Азов" став в авангарді оборони міста. Бійців всіляко підтримували волонтери місцевого осередку самооборони "Новий Маріуполь". Вони пристарали запаси медикаментів і харчів, запасли бронежилети. Постійно допомагали зводити оборонні споруди. Підтримували їжею, водою та ліками "гарячі" блокпости, на яких несли службу бійці нашого батальйону. Ми знімали цих хлопців, і вони завжди казали, що готові до можливих атак, що все буде гаразд – у Маріуполь ворог не пройде".

 

Історія особиста і загальна

Війна змінює не тільки свідомість, але й відчуття. Щільний перебіг подій і життя в постійній напрузі створюють враження, що в годині вміщається значно більше часу. За останні три тижні, каже Руслан, здається, ніби пройшло три місяці. І кожен день дарує нові обличчя й нові історії. Більшість  унікальні, стверджує журналіст. Тому він знову і знову дістає фотоапарат, ставить на штатив відеокамеру – і збирає гігабайти кадрів та розповідей. "Кожна людина в батальйоні Азов – це особистість, у якої є особлива історія. Вважаю своїм завданням фіксувати це, щоби розповідати про таких особливих людей",  продовжує він.

Руслан записав інтерв’ю з володарем легендарного броньовика, відомого за позивним Пряник. "Його вже всі українці, певно, знають. Це КамАЗ, посилений металевими пластинами і обварений зусібіч залізом,  оператор демонструє свою роботу.  Водія називають Злий, тому повна назва цієї бойової пари – Злий Пряник. Чого Злий? – Бо реально добрий. А "Пряник" тому, що такий смачний та здобний, аж усі хочуть відкусити, каже про свою машинку Злий".

Ще одне відео останніх днів – розмова з батальйонним лікарем, який виявився франківчанином. Сорокарічний Іван народився і виріс у Франківську, одружився і жив на Донбасі – в Артемівську. Коли там  проголосили ДНР, вивіз з міста свою сім’ю і зголосився в "Азов". "Казав, що нажився в проросійському совку по саме буде, тому пішов боротися. Його позивний  Док Рій. "Док" – доктор, це зрозуміло. А "Рій"  то псевдо його діда, який служив в УПА". Док Рій на передовій з червня, працює також разом із машиною, яку водить, – "швидка", оснащена як реанімобіль. Доку якомога швидше привозять пораненого з "гарячої точки"  він стабілізує його стан і, якщо треба, то на всіх парах летить з пораненим у лікарню чи в польовий шпиталь. Док Рій тримає зв’язок з військовими і цивільними медиками, а також з волонтерами, які допомагають медикаментами. "Берегиня батальйону",  зовсім не жартома говорять про нього бійці. А Док Рій каже, що бачить у цій війні продовження тієї, визвольної, що забрала в його бабці-берегині її діда-вояка.

"Знаю, що Україна переможе і буде незалежною, так само, як знаю, що ця боротьба може тривати дуже довго і я можу навіть не дочекатися моменту нашої перемоги. Але для мене важливий не так результат, як можливість займати саме цю життєву позицію  брати участь у боротьбі. Важливо відчувати свою потрібність саме в цей час саме у цьому батальйоні – у лавах тих, хто з власної волі захищає Україну, відстоює право українського народу на свою українську державу",   пояснює свою участь у війні журналіст і оператор Руслан Ганущак. Каже, що впевнений: ті хлопці, які загинули в праведних боях цієї вітчизняної війни, зразу потрапляють на небо  у них совість і душа чисті. "Таке ж у мене було відчуття, коли гинули хлопці на Майдані,  замислюється журналіст. – Герої насправді не вмирають, бо продовжують жити в кожному, хто був поруч і хто прийде після них".

 

Наталія Кушніренко

КОМЕНТУВАТИ