Особлива війна
Альпініст, оператор-фрілансер, журналіст адреналінових спецпроектів Руслан Ганущак зголосився в батальйон "Азов" у складі знімальної групи "Spilno.TV". З нею свого часу пройшов Майдан. Поєднував роботу оператора з чергуваннями у нічній варті підрозділу афганців "Ветерани з народом". Співпрацював з німецьким ТБ ARD "Перший канал". Руслан зафільмував останнє інтерв’ю героя Небесної сотні Сергія Нігояна. Відзняв снайперів у трагічні дні розстрілу майданівців 20 лютого. Через два місяці, в травні, знімав для німецького каналу події на Донбасі. Близько двох тижнів як оператор працював у Донецьку, Слов'янську, Краматорську, Луганську. "Бачив, як зароджувалася ця ДНР-ЛНР. Спостерігав, з якою ейфорією прихильники відокремлення кричали на своїх мітингах "Рас-сє-йа", як декламували вірші, що ганьбили українців та паплюжили Майдан. Розумів, що відбуваються дуже небезпечні для українців і української державності речі, – розповідає Руслан. – Потім мав перерву в роботі: фізично був у Франківську, але подумки – на Сході. Відслідковував події, хотів повернутися, розмірковував, в чому можу бути найбільш дієвим і корисним".
Бажання та вміння Руслана збіглися з потребами батальйону "Азов". На співбесіді при вступі в батальйон, розповів він, у кожного питають фах і, виходячи з цього, визначають, чим може займатися боєць в батальйоні. "Кухар за спеціальністю – служити в польовій кухні. Слюсар – до автомобілів. IT-шник – до комп’ютерів і зв’язку. Разом із тим кожен – повноцінний бойовий, як колись казали, штик батальйону. Коли оголошують тривогу – всі за зброю і на місця. Універсальні люди-воїни – це потреба теперішньої війни, її відмінність від попередніх воєн, що їх пережило людство у XX столітті", – каже Руслан.
Після вишколу в польових умовах під Києвом новобранців перекидають на місце розташування батальйону. Там вони мають час для адаптації. І тільки потому – рейди і бойові завдання в складі більш досвідчених груп.
Першим виїздом для Руслана став рейд в Іловайськ. То була операція у 20-х числах серпня – спроба закріплення позицій у місті тривала два дні, після чого батальйон "Азов" та ще кілька підрозділів інших добровольчих загонів повернулися у свої розташування. Дорогою до Іловайська колона машин "Азову" двічі потрапляла під обстріл і змушена була змінювати маршрут. "Несподівані обстріли на начебто безпечних дорогах – це звична річ, – пояснює журналіст. – Справа в тому, що між українською територією і тією, що її захопили бойовики спільно з російською армією, знаходиться так звана буферна зона – смуга, шириною подекуди до ста кілометрів. Це нічия земля, на якій точаться бої. Чіткої лінії фронту немає. Так, щоби тут свої, а там вороги, щоби тут тобі артилерія прикриває тили, а звідти тобі обстріл – нічого з того, що демонструють у фільмах, що засіло в голови як стереотип ведення боїв. І це друга відмінність чи, точніше, – особливість цієї війни».
Руслан зауважує, що не є військовим експертом, і тільки описує враження журналіста: буферна зона – це територія партизанської війни. Українські військові прориваються вглиб на десятки чи сотні кілометрів, захоплюють висоту чи позицію, зачищають, виставляють блокпости і повертаються. А за ніч цю ж висоту чи позицію займає вже інша сторона. І на маєш – засада, і російські десантники на блокпості під українським прапором.
"Третя особливість війни на Донбасі – у феномені добровольчих батальйонів, які першими прийняли на себе основний удар ворога і досі його тримають", – відзначає Руслан. Він переконаний, що саме добровольчі батальйони – це головна цінність і сила України. "Бійці батальйону "Азов" готові покласти життя на полі бою і стоять до останнього. Молоді, гарячі, але дуже свідомі люди. Середній вік бійців – 25 років".
Інформаційний фронт
"Для себе визначив, що знаходжуся на передовій передовсім як репортер – щоби фіксувати перебіг подій та показувати, що насправді відбувається. Бо зрозумів: крім війни на фізичному рівні, йде війна на рівні інформаційному. Не менш жорстока, не менш важлива війна", – каже Руслан Ганущак. На відміну від структури Збройних сил, де діє негласна вказівка не поширювати негативу і офіційний наказ про засекречення даних, в батальйоні "Азов" про події за участю його бійців говорять правду. І про втрати також.
Біль, розпач від того, що не можеш допомогти і мусиш змиритися зі смертю побратимів – пережив це на рівні емоцій ще в першому своєму бою, коли працював із відеокамерою, розказує Руслан. Тоді загинуло двоє азовців із передової штурмової групи – 18-річний Хома з Волині і 20-річний дніпропетровець Аксьон. Позивний-псевдо в "Азові" має кожен, пояснює чоловік, справжні імена загиблих інші. "Ми потрапили в дачний район на околиці Іловайська. Був типовий вуличний бій, – пригадує оператор. – Садок такий рясний – виноград, яблуні вгинаються. І тут граната летить, вибух – і летить весь твій світ шкереберть також. Починає бити міномет – спочатку далеко, потім вогонь наближається, міни розриваються вже зовсім поряд. Розвідники затримують молодика в спортивному костюмі з посвідченням міліціонера – очевидно, коректувальник. Остаточно це мало з’ясувати СБУ, куди його потім здали. З-за паркана на подвір'я кидають гранату – вона закочується в будинок, де згрупувалися наші бійці. І Хома кидається на цю гранату, як Матросов на амбразуру, – накриває її своїм тілом, приймає в себе весь вибух і рятує хлопців. Аксьону тоді осколок попав в око, і він помер у лікарні".
Руслан не позірно і без виклику розповідає, що в багатьох випадках захист – бронежилет і каска – не рятують від поранення й загибелі. "Захист, звісно, потрібна річ, але не визначальна – він не завжди може захистити від тяжких ушкоджень, – наголошує солдат Ганущак. – Вибухи мін і снарядів відривають руки і ноги, осколки можуть розірвати вени на ногах чи руках. Певно, все залежить від того, що і як тобі написано у небесних скрижалях. Мій перший і головний захист – сорочка, яку пошила і вишила моя мама. На бойові операції я завжди йду у цій вишиванці – може, то моя невидима броня".
Для Руслана бойові операції – насамперед ті, де треба знімати. "Важливо працювати всередині батальйону. Щоби зрозуміти війну і чесно та відверто говорити про неї, не досить приїхати в батальйон на кілька днів. Побачиш якийсь один із багатьох пазлів", – переконаний він. Розповідає, що в батальйоні "Азов" з бійців-добровольців склалася своєрідна прес-служба. "Працюємо командою: я забезпечую відео, є люди, які пишуть тексти, є відповідальний за соцмережі і сайт, який поповнюється, що називається, в полі. Всі володіють зброєю і у випадку необхідності можуть дати відсіч нападникам. От наш франківський журналіст Іван Харків приїхав в "Азов" як репортер і працює репортером, але екіпірований, зі зброєю – справжня бойова одиниця. Я теж бойова одиниця – в мене навіть два стволи: фото і відео, – посміхається Руслан Ганущак. – А якщо серйозно, то з АКМ стріляв на полігоні".
Прес-служба батальйону "Азов" працює з журналістами, які приїздять на передову робити матеріали. Зокрема, забезпечують умови для зйомки, знайомлять із бійцями. Руслан розказує, що таким чином познайомився із Сергієм Лойком, журналістом однієї з найбільш авторитетних газет США "Los Angeles Times". Сергій – спец у темі локальних війн, висвітлював військові конфлікти в Іраку та Афганістані, у Сербії та Хорватії, в Осетії. Видав книгу для журналістів, які працюють на війні, – як вижити в таких умовах. "Ми їздили по "гарячих точках" – так називають передові блокпости в зоні доступу ворога, – каже Руслан. – Знімали кадри на першу шпальту. Сергій як профі зловив справжній документальний кадр: під час обстрілу з "Градів" ми отримали команду ховатися в укриття і стрибнули в найближчий окоп. От тут він нас і сфоткав. Загалом Сергій був дуже врівноважений і спокійний, працював так, ніби навколо не свистять кулі і не рвуться снаряди. Коли прощався, сказав, що йому дуже сподобалися і бійці батальйону, і командування. Сергій родом з Москви, але чітко усвідомлює, хто у цій війні загарбник, а хто визволитель".
"За той час, що ми почали активно подавати в інтернет документальну інформацію і взялися реагувати на фейки противника, підтримка нашого батальйону серед людей зросла в рази, – каже Руслан. – Інформаційний фронт – то також наш захист. Стратегічний".
Люди "однієї крові"
З перших днів у "Азові", каже Руслан, зрозумів, що в батальйон підібралися люди "однієї крові". Ніби завжди були воїнами – з внутрішнім відчуттям правоти великої справи, що роблять, без страху і паніки. Кожен приймає сувору атмосферу життя солдат, які захищають свою землю. Кожен чується там на своєму місці. І це порозуміння на емоційному, світоглядному і навіть інтуїтивному рівні згуртовує, сплавляє в єдиний міцний кулак. "Насправді не знаю, чи це так діє стан війни, чи справді зійшлися всі такі люди – кожен свідомий того, що може не повернутися з бою, але це їх не зупиняє. Людський дух вічний і "Герої не вмирають" не тільки в серцях живих, а й фактично. Хлопці спокійні і сконцентровані, ясно бачать і мислять", – описує свої відчуття Руслан.
Ще одна, на його думку, дуже важлива річ, яка відрізняє добровольчі батальйони від підрозділів мобілізованих бійців, – це ставлення командування до особового складу. "В нашому батальйоні, розказували хлопці, найменше "двохсотих", – продовжує Руслан Ганущак. – Не тому, що найменше воюємо, а тому що правильні рішення приймає командування. "Азов" брав Маріуполь, Новоазовськ, просувався півднем Донбасу – зробили дуже багато. І з мінімальними втратами. До речі, наш Іван Харків написав у Вікіпедію історію бойових подвигів батальйону".
Руслан багато розповідає про комбата "Азову" – Андрія Білецького. Згадує, як вони з журналістом відстали від своєї колони, бо знімали "художню" картинку – вогонь з вогнеметів на тлі призахідного сонця. І мусили їхати в складі іншого формування. То комбат приїхав і забрав своїх. А якось із кількома бійцями виходив в буферну зону по поранених – хлопці потрапили були в засаду. Привіз поранених – змоталися тихо й швидко, без жертв. "Для нього людське життя – на першому місці, – каже про командира Руслан. – Він дорожить кожним бійцем".
Певно, це відчуття впевненості, із яким батальйон іде в бій на чолі зі своїм командиром, поширюється – саме довкола "Азову" згуртувалися захисники Маріуполя. "З того моменту, як російські війська прорвалися в бік Новоазовська, батальйон "Азов" став в авангарді оборони міста. Бійців всіляко підтримували волонтери місцевого осередку самооборони "Новий Маріуполь". Вони пристарали запаси медикаментів і харчів, запасли бронежилети. Постійно допомагали зводити оборонні споруди. Підтримували їжею, водою та ліками "гарячі" блокпости, на яких несли службу бійці нашого батальйону. Ми знімали цих хлопців, і вони завжди казали, що готові до можливих атак, що все буде гаразд – у Маріуполь ворог не пройде".
Історія особиста і загальна
Війна змінює не тільки свідомість, але й відчуття. Щільний перебіг подій і життя в постійній напрузі створюють враження, що в годині вміщається значно більше часу. За останні три тижні, каже Руслан, здається, ніби пройшло три місяці. І кожен день дарує нові обличчя й нові історії. Більшість – унікальні, стверджує журналіст. Тому він знову і знову дістає фотоапарат, ставить на штатив відеокамеру – і збирає гігабайти кадрів та розповідей. "Кожна людина в батальйоні Азов – це особистість, у якої є особлива історія. Вважаю своїм завданням фіксувати це, щоби розповідати про таких особливих людей", – продовжує він.
Руслан записав інтерв’ю з володарем легендарного броньовика, відомого за позивним Пряник. "Його вже всі українці, певно, знають. Це КамАЗ, посилений металевими пластинами і обварений зусібіч залізом, – оператор демонструє свою роботу. – Водія називають Злий, тому повна назва цієї бойової пари – Злий Пряник. Чого Злий? – Бо реально добрий. А "Пряник" тому, що такий смачний та здобний, аж усі хочуть відкусити, каже про свою машинку Злий".
Ще одне відео останніх днів – розмова з батальйонним лікарем, який виявився франківчанином. Сорокарічний Іван народився і виріс у Франківську, одружився і жив на Донбасі – в Артемівську. Коли там проголосили ДНР, вивіз з міста свою сім’ю і зголосився в "Азов". "Казав, що нажився в проросійському совку по саме буде, тому пішов боротися. Його позивний – Док Рій. "Док" – доктор, це зрозуміло. А "Рій" – то псевдо його діда, який служив в УПА". Док Рій на передовій з червня, працює також разом із машиною, яку водить, – "швидка", оснащена як реанімобіль. Доку якомога швидше привозять пораненого з "гарячої точки" – він стабілізує його стан і, якщо треба, то на всіх парах летить з пораненим у лікарню чи в польовий шпиталь. Док Рій тримає зв’язок з військовими і цивільними медиками, а також з волонтерами, які допомагають медикаментами. "Берегиня батальйону", – зовсім не жартома говорять про нього бійці. А Док Рій каже, що бачить у цій війні продовження тієї, визвольної, що забрала в його бабці-берегині її діда-вояка.
"Знаю, що Україна переможе і буде незалежною, так само, як знаю, що ця боротьба може тривати дуже довго і я можу навіть не дочекатися моменту нашої перемоги. Але для мене важливий не так результат, як можливість займати саме цю життєву позицію – брати участь у боротьбі. Важливо відчувати свою потрібність саме в цей час саме у цьому батальйоні – у лавах тих, хто з власної волі захищає Україну, відстоює право українського народу на свою українську державу", – пояснює свою участь у війні журналіст і оператор Руслан Ганущак. Каже, що впевнений: ті хлопці, які загинули в праведних боях цієї вітчизняної війни, зразу потрапляють на небо – у них совість і душа чисті. "Таке ж у мене було відчуття, коли гинули хлопці на Майдані, – замислюється журналіст. – Герої насправді не вмирають, бо продовжують жити в кожному, хто був поруч і хто прийде після них".
Наталія Кушніренко
