fbpx
  • Головна
  • Публікації
  • Політика
  • Володимир Єшкілєв: "Якщо прийде всесвітній пісєц, я хочу зустріти його в смокінгу і з келихом шампанського, а не в подертих трусах"

Володимир Єшкілєв: "Якщо прийде всесвітній пісєц, я хочу зустріти його в смокінгу і з келихом шампанського, а не в подертих трусах"

Політика 18:44, 22.04, 2019

Відомий письменник, філософ і політичний оглядач Володимир Єшкілєв – про ситуацію в Україні, маніпуляцію свідомістю на виборах, значення соціальних мереж і невтішні перспективи постідеологічної епохи.

Відомий франківець Володимир Єшкілєв недавно був гостем онлайн програми #ЙОd, яка щочетверга виходить на сторінці КУРСу в фейсбуці. Пропонуємо найцікавіші фрагменти розмови. 

 

Коридор Україна

Ситуація в Україні ніяким чином не відділена від ситуації в світі. Україна є лише частинкою глобального простору, і всі процеси, які відбуваються тут, – і культурні, і мистецькі, і ментальні, і міграційні, і транзитні, і економічні, – так само відбуваються в усьому світі. Україна нічим не ізольована, вона абсолютно відкрита. Більше того, якщо уявляти собі Україну як якесь приміщення, то це скоріш “Перехід Ваґабундо”, ніж окрема кімната, скоріше якийсь коридор. І так завжди було. Якщо подивимося на давню історію, то побачимо, що Україна – це та територія, через яку різні народи рухались з півночі на південь, зі сходу на захід. Це транзитна територія.

Київ виник як транзитний пункт торгівлі. Його засновник Кий – перевізник через Дніпро. Тобто куди би ми не ткнулися, всюди бачимо символи і знаки транзитності, коридорності, певної динаміки. І тому всі заклики до якоїсь стабільності: а давайте всі сховаємось під якимось віником і там щось перечекаємо, – це все бла-бла-бла, це все геть нецікаво. Україна приречена бути у цих транзитних потоках, у цих коридорах змін, у цій динаміці. І це добре, тому що це завжди приносить щось свіже. А якщо приносить зайд і окупантів, ну, таке життя, бо це транзитна позиція.

Отже, коли ми говоримо про ситуацію в Україні, ми повинні розуміти, що її неможливо зрозуміти, проаналізувати, побачити, якщо ми дивимося з мишачої нірки. Треба піднятися вище і подивитися не тільки на Україну, а на те, що робиться в усьому світі. Лише тоді зможемо зрозуміти, що відбувається в Україні.

Навіть якщо ми дуже сильно захочемо сховатися під цей віник, то нам не дадуть. Ми знаходимося в такому місці, яке є занадто принциповим для геополітичних гравців, аби нас лишили в спокої. Будь-яка тутешня група, яка спробує втілити проект умовного ховання України під віник, неминуче програє, бо не зможе ресурсно і стратегічно протистояти сильнішим гравцям світового рівня.

Навіть Росія нас не хоче заганяти під віник. Ми їй не потрібні під віником. Їй потрібен знову-таки коридор кудись. Росія не розглядає нас як кінцеву ціль своєї експансії. Ми розглядаємося як те, що відкриває шлях  до якихось портів, до Балкан, до Європи. І важливість наша для тої самої Росії завжди полягала в тому, що через Україну проходили транспортні коридори, та ж сама газово-транспортна система. Я би не сказав, що комусь, окрім якихось мрійників тут, в Україні, які марять якоюсь спокійною садибкою подалі від цих коридорів, взагалі потрібна Україна під віником. Не потрібна.

 

Прощання з імперією

Пасіонарні вибухи в країнах дуже рідкісні. Лев Гумільов вважав, що такі вибухи відбуваються раз на тисячоліття і потім вони визначають долю народу протягом 1200 років. Він виділяв пасіонарний період, полум’яний період, акма, потім період закріплення якихось досягнень, якщо вони є, потім будівництво імперії, потім бюрократизація цієї імперії, потім її занепад. Якщо ми подивимося, скажімо, на історію сусідньої Росії, ми побачимо, що ця схема цілком працює. І зараз Росія знаходиться на одній зі стадій занепаду. Затрималася на сходинці того занепаду, і після відходу Путіна та його групи піде наступна сходинка…

Так само було, наприклад, з Римською імперією. Римська імперія впала, а через якихось там 80 років імператор Юстиніан почав реставрувати її, і спроба реставрації відбулася. Йому вдалося відновити імперію десь в межах 65% території і знову дійти до Іспанії. Але якщо немає внутрішнього полум’я, яке надихає і запалює, то ці проекти все одно руйнуються. Відразу після смерті Юстиніана деградація відновилася. Так, занепад можна затримати – це залежить від міжнародної кон’юнктури, від появи якихось особистостей з реставраційними проектами, але тільки затримати. Це процес невідворотний.

Володимир Єшкілєв: "Якщо прийде всесвітній пісєц, я хочу зустріти його в смокінгу і з келихом шампанського, а не в подертих трусах" 1

Фото Ростислава Шпука

Занепад іде по глісаді. Певні форми – державні, адміністративні, культурні, символічні – можна на певний час законсервувати, поки зміст – оцей глибинний пласт – знову не сповзе ще нижче, і заморожена конструкція знову почне тріскати і разом із тим змістом знову спадати вниз. Але це триває століттями, тому, в принципі, протягом життя одного покоління можна цих процесів не побачити і не зрозуміти.

Остаточний крах може статися завтра, чи через 50 років, чи через 100. Тут нічого не можна спрогнозувати. Об’єктивно цей процес іде, але як він піде на рівні форми (бо держава – це завжди форма, це шкаралупка, надбудова), ми не можемо нічого сказати.

В Україні пасіонарний вибух був у XVII столітті. Це так звана Хмельниччина, коли Україна мала шанс створити свою державу, яка би потім розвинулася в імперію. Цього не сталося з огляду на низку причин, про які треба читати окрему лекцію. Відповідно в Україні цей пасіонарний вибух не завершився, він ніби завис. І Україна потрапила в сферу кількох імперій. Західна Україна – Австро-Угорської, Східна Україна – Російської. І далі включилася в процес занепаду цих імперій. На сьогоднішній день в Україні і далі йде інерція занепаду разом з Російською імперією.

І цей процес триває попри те, що в 2014 році почалася війна ідентичностей, себто після багатьох отаких спроб підпалити запальничку – перші Майдани, Помаранчева революція – це були лише іскри. А в 2014 році полум’я загорілося, почалася війна ідентичностей. Коли люди почали задумуватися над тим, що ідентичність є і її треба захищати. З іншого боку, по всіх інших параметрах – економічних, соціокультурних і т. д. – ми досі залишаємося в межах деградуючого масиву старої Російської імперії, Радянського Союзу, цього простору. Ми з нього ще остаточно не вийшли. Ознаки цього – це і подібна з Росією бюрократична система, олігархічна структура економіки, подібна ментальність, особливо що східніше, то ближча до російської. Тобто ми ще прив’язані до всього імперського простору. І це не дивно, тому що пройшло всього-на-всього якихось 28 років, відколи формально впала імперія, а ми живемо поряд з активним реставраційним проектом цієї імперії.

Якщо сповзає величезний шар ґрунту, а ми десь на краєчку і наш фундамент ще вчеплений в цей шар, то і сам фундамент також починає тріскати і сповзати разом із ним. Зараз немає жодних гарантій, що раптовий катастрофічний обвал Росії не погребе під собою Україну. Як писав Шевченко, “Польща впала і нас задавила”… Тому що тоді Україна була інтегрована в простір Речі Посполитої. Те саме відбувається і зараз. Нам потрібен ще певний час, щоби ми відійшли від цієї катастрофи, від небезпечного місця. І ми відходимо, але, як на мене, надто повільно.

Коли питають, де наш, умовно, Вацлав Гавел, слід розуміти, що, аби виник Вацлав Гавел, потрібні були Ян Гус, потрібен був імператор Рудольф і потрібна була 30-літня війна, і потрібна була Прага як один із центрів європейської думки, і містики, і політики і т. д. Власне, саме оці всі століття породили Гавела. Українських політиків породжують століття нашої історії, і тільки нашої. Іншої історії ми не маємо. І очікувати, що Київ породить Гавела, ми не можемо, тому що Київ не Прага – в нього своя історія, своє минуле, і відповідно – тільки наші політики. Київ може породити… Кличка.

Це, до речі, суто візантійська традиція. Імператор Василій I Македонянин був кулачним бійцем – став імператором. Віталій Кличко, так само кулачний боєць, став мером Києва. З точки зору візантійської традиції – а у нас мислення кодовано візантійськими тропами – все нормально: що маємо, те маємо, і маємо Кличка.

Володимир Єшкілєв: "Якщо прийде всесвітній пісєц, я хочу зустріти його в смокінгу і з келихом шампанського, а не в подертих трусах" 3

Фото Юрія Паливоди

Чи сподіватися нам на милість провидіння? Ні, абсолютно. Взагалі, що більше Україна інтегрується в світовий порядок денний, то менше роботи для провидіння. Ми вже включені в світову глобальну гру. І наше майбутнє радше залежить від якихось глобальних процесів, перестановок і т. д. Наприклад, очевидно, що Китай не зацікавлений в тому, щоб Росія поглинула Україну. Цей фактор важить в сто разів більше, ніж прізвище нашого майбутнього президента.

 

Травми, делеговане божевілля і месія

Всі люди від початку – як в особистому плані, так і в плані якихось когнітивних, ментальних полів, вони всі кодовані травмами – родовими, історичними, забутими. Кожну людину можна взяти як комплекс травм. Це, до речі, перший постулат будь-якого політтехнолога. Коли політтехнологи починають працювати над кампанією кандидата, вони працюють з двома масивами: з масивом травм і масивом ілюзій.

Кожна нація може бути закодована і розкодована як масив травм і ілюзій. Травми – це, власне, минуле. Ілюзії – це мрії про майбутнє. І між цими двома масивами на якомусь тонкому кордоні формується те, що можна назвати діяльною свідомістю. В Україні дуже багато давніх травм, і ці травми далі визначають і ментальність, і світосприйняття, і все що завгодно включно з літературою, кіно, політичним вибором, піснями, способом заробляння грошей, архітектурою і т. д. Куди ми не глянемо, всюди побачимо ці давні травми й ілюзії як спосіб ці травми компенсувати, врівноважити або подолати.

В цивілізованому світі уміють домовлятися про “червоні лінії”. Учасники того цеху політтехнологів, умовно, погоджуються: оце, це і це можна, а от такого робити не будемо. Хоча політика – це гра без правил, але от цього ми робити не будемо, тому що не будемо, бо це перекреслить нашу професійну тотожність. Це перекреслить всі ті принципи, на яких ми виховувалися. Ми люди певної цивілізації, певної культури, ми не можемо заходити за певні лінії. А якщо ми заходимо за ці лінії, то рано чи пізно це закінчується тюрмою. Ну, от є Пол Манафорт, який, працюючи на Трампа, зайшов за червоні лінії. І там ще декілька людей. Де вони, ці люди? В буцигарні.

Володимир Єшкілєв: "Якщо прийде всесвітній пісєц, я хочу зустріти його в смокінгу і з келихом шампанського, а не в подертих трусах" 5

Фото Ростислава Шпука

Особливість України полягає в тому, що в Україні такого нема – нема цеху, де професіонали домовляються про червоні лінії. В нас, наприклад, один з штабів – не буду уточнювати чий – давно ще, в кінці 17-го року, взяв за стрижневу технологію, що називається, формування порядку денного. Що це означає? Це означає, що кандидат, якого проводить цей штаб, постійно має бути топовим в новинах, всі інші кандидати мають іти за тим порядком денним, який він формує, доганяти його.

Щоби це сталося, щоби цей порядок денний сформувати, була застосована технологія делегованого божевілля. Це коли за допомогою нагнітання страху, паніки, панічних месенджів всі травми витягуються з підсвідомості, актуалізуються – і народ доводиться до божевілля, до тої точки, що якщо ви не проголосуєте за правильного кандидата, то вам просто гаплик. Оце є технологія делегованого божевілля. І власне в цивілізованому суспільстві не допускають до цього. Чому? Тому що ця технологія передбачає, що певна частина людей розхитується настільки, що вони вже йдуть не на вибори, вони йдуть на війну світла з темрявою. І цю масу потім заспокоїти і повернути в русло цивілізованого політичного дискурсу буде дуже важко.

Ці технології були застосовані, і ми маємо сотні тисяч, якщо не мільйони людей, які абсолютно серйозно вважають, що на виборах вони обирають не президента, а воюють проти темряви за світло. І що далі буде з тими людьми, яка політична сила куди кине їх на які барикади, спрогнозувати не може навіть той штаб, який все це затіяв.

Якщо ми говоримо про якогось Провідника, ми знову сповзаємо в архаїчний дискурс “ясноокого підпаска”, який має вийти з народу, всіх очолити, всіх полюбити, поцілувати всіх корів і нас врятувати. Агов, XXI століття! Ми вже вийшли навіть зі світу ідеологій. Вже ідеології маніпулятивні. Вже ідеології – це товар, яким торгують на біржі. А не релігійні якісь переконання. Тому власне очікувати ясноокого підпаска, месію марно, ми можемо дочекатися хіба симулякра цього месії…

В нашому випадку цим симулякром месії могла стати, наприклад, Надя Савченко, якби вона була грамотнішою. Але просто вона сама і її куратори виявилися не адекватні тій висоті, на яку її піднесла ситуація, і тому вона звідти швиденько сповзла.

Володимир Єшкілєв: "Якщо прийде всесвітній пісєц, я хочу зустріти його в смокінгу і з келихом шампанського, а не в подертих трусах" 7

Фото Ростислава Шпука

Сам же народ, звісно, месію чекає. Це закладено як ліки від давніх тисячолітніх травм. В Україні це особливо гостро, бо ми не пережили певних стадій, в нас є ситуація невідбутості. І тому месії як ліки від колективної тисячолітньої архаїчної травми – це актуально досі.

У нас часто бідкаються, що доводиться вибирати найменше гімно. Але от якраз справа в тому, що в нас так не вибирають. Так вибирають у цивілізованих суспільствах. В нас обирають того, про кого сусід скаже, що він найменше гімно. А сусіда кодує інший сусід, а того кодують засоби масової інформації, і тому в нас людина обирає не найменше гімно, а, перепрошую, те, що вважається найменшим гімном в певній референтній групі. Так що це не одне і те саме. Це не власний вибір. Це завжди рефлексія через рефлексію.

Чи нас щось міняє? Грамотні люди кажуть, що травми нікуди не діваються, але старі травми витісняються новими травмами. 2014 рік – це був рік травматизму, оці травми, які отримало суспільство в 14-му році, потіснили травми минулого. Якщо в 19-му році почнеться новий травматичний цикл, то ці нові травми витіснять травми 14-го року. Але, на жаль, не відбувається лікування травм. Ми не встигаємо просто. У нас нові травми накладаються на старі, витісняють старі. І ця карусель травм може породити небезпечний мультиплікатор настроїв. Коли оце делеговане божевілля мультиплікується, воно розповсюджується як психічна епідемія. Технології психічних епідемій є найнебезпечнішими, для нашого суспільства однозначно, тому що в людей немає імунітету. Незаліковані старі травми – найкращий ґрунт для психічних епідемій.

На сьогодні я не бачу в жодної з політичних сил візії майбутнього. І така ситуація в усьому світі. Ми переживаємо часи глибокої кризи гуманізму. Себто та теорія, що ми не хробаки, ми вінець творіння, яка спалахнула в часи Відродження, оцей історичний спалах на сьогодні згас. Настрій такий, що люди відчувають свою нікчемність. Цьому сприяє і розвиток технологій. Як сказав мені один друг, який любить шахи, нащо жити, якщо комп’ютери перемагають будь-якого гросмейстера. Поки що криза проявляється у вигляді хвилі популістських політиків, якихось клоунів, які з’явилися в Італії, у Франції, а далі буде. Це тільки початок.

Зараз пануючий у світі настрій  бажання встигнути пожити, поки можна. Мовляв, поки ще цей світ не завалився остаточно, давайте покористуємося його радощами і благами.

Володимир Єшкілєв: "Якщо прийде всесвітній пісєц, я хочу зустріти його в смокінгу і з келихом шампанського, а не в подертих трусах" 9

Фото Ростислава Шпука

Люди, які закликають дивитися в очі правді, зараз не популярні. На них дивляться і кажуть: ну так, він, напевно, правий, ну, а що мені з цього? Себто ніхто і не сперечається. Люди кажуть: так, приходить повний пісєц, а в мене завтра здибанка в клубі.

Коли монгольська орда підійшла під світову столицю Багдад, найбільше місто світу тоді, 1258 рік, Багдад бухав. Всі знали, що місто буде захоплене, знали ще за 8 місяців до цього, тому що розвідники донесли, що монгольська орда вже виростила коней, вже готові фуражні запаси на шляху. Всі знали, що вони йдуть на Багдад, – ну що, почали бухати, веселитися, відкрилися всі борделі. Місто, яке накопичило тоді десь 70% грошової маси і багатств світу, намагалося за ці 8 місяців все прожерти, пропити, перетрахати…

Є дві речі, з якими не можна домовитися,  це смерть і майбутнє. І власне в більшості випадків смерть і майбутнє – це одне і те саме. Моя особиста життєва позиція в тому, що я абсолютно чітко бачу майбутнє і знаю, що ми не перші, хто опинявся в такій ситуації. У “Титаніку” є дуже цінний епізод. Коли всі рятувалися на човнах, билися за місця, купка аристократів збирається в ресторації, відкорковують найдорожче шампанське, при смокінгах, при метеликах, п’ють і ведуть світську бесіду, знаючи, що “Титанік” потоне. Вони не біжать займати місця в човні, відштовхувати дітей, жінок – вони красиво закінчують свій земний шлях. От для мене ця картинка є підставовою. Якщо прийде всесвітній пісєц, я хочу зустріти його в смокінгу, з посмішкою і келихом шампанського, а не в подертих трусах.

 

Соцмережі

Соціальні мережі формують нове суспільство. Я би назвав його передапокаліптичним. Тому що це  революція невдах.

Завжди була така соціальна структура, яка вибраковувала лузерів з дискурсу. Якщо лузерам і давали жити, то їм не давали слова. Соціальні мережі дали лузерам слово. Невдахи почали говорити, невдахи почали формувати порядок денний. І ясно, який порядок денний можуть сформувати невдахи,  вони можуть сформувати невдалий порядок денний. Не просто невдалий, а екзистенційно невдалий порядок денний, передапокаліптичний. Далі порядок денний невдах впирається в пісєц. От і все.

Чим відкритіший світ, тим більше дороги для невдах. Тим менше можливостей для професіоналів і еліт згуртуватися на якомусь майданчику.

 

Франківськ

Я би не сказав, що в нас місто зовсім страшне. Мандруючи, скажімо, Індією, чи Непалом, чи Іраном, я бачив міста у набагато гіршому стані, ніж Франківськ. Ми ще дуже непогано виглядаємо.

Ми іноді забуваємо, що місто – це в першу чергу не будівлі, не старі фортеці, не вулиці. Це люди. І як би ми не хотіли відділити місто від людей, нам це не вдасться. А люди такі, які вони є. Тут це вчорашні селяни. Більше того, це селяни, які відірвалися від села, тобто перетворилися на маргіналів. І вони так чи інакше формують обличчя цього міста за своїми уявленнями, за своїми потребами і власне за своїм трибом життя. І оскільки вони переважають, а у Франківську вони переважають тотально, то ми і живемо в такому місті-селі.

Володимир Єшкілєв: "Якщо прийде всесвітній пісєц, я хочу зустріти його в смокінгу і з келихом шампанського, а не в подертих трусах" 11

І тут є різні стратегії виживання. Є, наприклад, стратегія “Ваґабундо”, тобто створення серед цього всього занепаду якогось такого культурного простору. Такого острівця, в якому комфортно. Так само й індивідуально. Ми з дружиною так само усамітнилися – квартира, бібліотека, старі фільми, хороші книжки. Дивитися на цей світ з якоїсь – як написали мені у Фейсбуці – вежі з слонової кістки. Ну, хай буде. Якщо мені пропонують вибрати між засраним унітазом і вежею зі слонової кістки, вибачте, хай мене простить простий народ, що я не обираю засраний унітаз. Вибачте, будь ласка, такий вже я сноб.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: