Як працювало місцеве самоврядування
На чолі краю стояв Намісник, призначений імператором і підлеглий йому та уряду. Наміснику Галичини підпорядковувались повітові старости, яких теж призначали з Відня. До відання старост належало адміністративне управління справами повіту та забезпечення громадського спокою. В їхньому розпорядженні перебувала жандармерія, за потреби вони могли також використовувати військові частини, розташовані на території повіту.
В 1866 р. прийняли галицький крайовий закон, за яким було створено повітові громади (ґміни). Керівним органом повітової громади була повітова рада, а виконавчим – повітове староство, очолюване старостою. В Станиславові повітова рада складалася з 26 членів і виконувала розпорядчі функції. Вона укладала річний бюджет, мала право встановлювати надбавки до прямих податків, брати позички. Найнижчими органами місцевого самоврядування були міські й сільські ґміни.
Повітова рада засідала в будівлі за сучасною адресою площа Міцкевича, 4, а цісарсько-королівське староство на початку ХХ ст. винаймало приміщення на вул. Сапєжинській, 10, у так званому “готелі Камінського”. Зараз на цьому місці знаходиться будівля “Укрексімбанку”.
Старостою тоді був Юліуш Прокопчиць. Місцева преса повідомляє, що він разом з бургомістром приймав високих гостей. Так, у вересні 1906 р. пан староста разом з бургомістром і колійовими службовцями зустрічав у Станиславові високого гостя – міністра залізниці з Відня.
У першій половині ХІХ ст. станиславівські бургомістри не обирались, а призначалися згори. Вони мали мінімальні повноваження й у всьому залежали від старости. Але в 1867 р. у державі провели реформу і надали регіонам більше автономії. Відтоді бургомістр почав відігравати значно важливішу роль у житті міста. Ця посада стала виборною, але після виборів кандидатуру бургомістра мав затвердити цісар.
Три кола виборців
Жителі міста обирали міську раду, що складалась із 36 депутатів. Депутати міської ради обирали з-поміж себе бургомістра, його заступника та сімох міських делегатів, або асесорів, які очолювали різноманітні комісії. Право обирати мали особи, які не менше одного року сплачували прямі податки. Перед виборами магістрат готував списки платників податків, на основі яких складалися списки виборців.
На підставі виборчих списків утворювалися “виборчі кола”. В Станиславові станом на квітень 1912 р. було 4610 осіб, які мали право обирати депутатів міської ради. Кількість населення тоді складала близько 33 тис. чоловік, враховуючи військовий гарнізон. Усіх виборців поділяли на три кола. До першого кола належали духовні особи, нотаріуси, адвокати, лікарі, магістри фармації, міські й крайові службовці, викладачі вищих рангів і керівники навчальних закладів, пенсіонери вищих рангів. До другого кола зараховували службовців різних інституцій, товариств і банків. Третє коло об’єднувало всіх решта платників податків, наприклад, дрібніших службовців, викладачів нижчих рангів тощо.
До першого кола належали 352 особи, до другого – 154, до третього – 4104 виборців. Кожне коло, незалежно від кількості виборців, обирало однакову кількість депутатів. Отже, “вартість” голосів виборців першого і другого кола, які були заможнішими й сплачували більші суми податків, була значно вищою, ніж у бідніших виборців.
Особливо великою була явка на виборах до міської ради в 1904 р. Як повідомляла преса, вона була значно більшою, ніж раніше: в третьому колі виборців у тому році проголосувало 1078 осіб, тоді як у 1891 р. – 395, у 1894 р. – 386, а у 1900 р. – 639 виборців. Досить “гарячим” видався 1900 р., адже тоді проходили вибори до австрійського парламенту і до міської ради.
Один з дописувачів газети “Кур’єр станиславівський” дотепно прокоментував цю ситуацію: “Я – людина сумлінна, а тому довго думаю, кому маю віддати голос. Той себе хвалить і цей – не можна кожному вірити. Ходжу собі туди й сюди і думаю. Аж тут плакати повідомляють, що відбудуться вибори до міської ради! Маєш тобі! Ще не впорався з виборами до парламенту, а тут забивай собі голову міською радою. Але ж нормальна людина має тільки одну голову (і то не кожен її має), а отже, на дві сторони собі радити й обирати не може…”
Вага… у магістраті
Виконавчим органом міської ради був магістрат, який до 1914 р. засідав у ратуші, а згодом перебрався у колишню будівлю дирекції залізниць (нині центральний корпус медуніверситету). Місцева преса називала магістрат “поліційно-будівельною владою”, натякаючи на дві його важливі функції: регулювання будівничих справ і управління міською поліцією. Перш ніж приступити до своїх обов’язків, службовці магістрату приймали урочисту присягу в ратушній залі у присутності бургомістра та інших високих міських посадовців. Певний час старшим радником магістрату був Юзеф Вєжейський, головний редактор газети “Кур’єр станиславівський”.
Якби сучасний іванофранківець якимось дивом потрапив до тодішнього магістрату, він був би здивований. Так, у 1904 р. в міській ратуші стояла… вага. Місцеві різники безбожно обважували покупців, тому в бюро торгового комісара в ратуші встановили вагу, щоб кожен охочий міг зважити придбане м’ясо чи інший товар. При магістраті також знаходилось так зване “військове бюро”, куди зголошувалися юнаки, призвані до війська. В листопаді 1911 р. просто в приміщенні магістрату відбувся аукціон з продажу шкір. Одним словом, у “храмі влади” Станиславова вирувало життя!
Петиції та інтерпеляції
Засідання міської ради відкривав бургомістр і проголошував вступну промову. Далі зачитувались і приймались протоколи двох попередніх засідань. За бургомістра Іґнація Камінського (1869—1889 рр.) після приймання протоколів починалось обговорення поточних справ. За правління Артура Німгіна (1896—1919 рр.) на початку засідання депутати вносили інтерпеляції (запити) стосовно різних міських проблем. Бургомістр вислуховував їх і давав відповідь одразу чи після відповідного розслідування. Деякі з цих інтерпеляцій були досить кумедними. Наприклад, на засіданні міської ради 1 липня 1909 р. один з депутатів подав інтерпеляцію відносно квітів у міському парку: чому вони не такі гарні, як у минулих роках? На цю інтерпеляцію бургомістр відповів, що частина квітів вимерзла зимою через сильні морози, а магістрату бракувало коштів, аби їх відновити. На тому ж засіданні депутат Срочинський закликав покарати одного з міських різників, який возить м’ясо на брудному й не накритому возі, та ще й часто на нього сідає.
Засідання інколи відбувалися за малої присутності депутатів. Так, у 1885 р. одне з засідань міської ради закінчилося… голосним сміхом присутніх, адже кількох депутатів при і без того малій явці за якісь порушення не допускали до голосування. А в той день обговорювалось немало важливих для міста питань, наприклад, будівництво нових казарм піхоти.
Жителі міста теж часто зверталися до міської влади з різноманітними проханнями у вигляді листів чи петицій у міській пресі. Наприклад, у березні 1900 р. до магістрату звернулися мешканці вулиці Бельведерської. “Починаючи з аптеки пана Аміровича, тут болото по коліна, а ця вулиця знаходиться в середмісті, й тут багато гарних кам’яниць, а отже, вона могла би бути окрасою міста, якби тут упорядкували тротуари і встановили належне освітлення”, – говорилося в петиції. Проте звернення до тодішньої влади нерідко залишалися без відповіді. З цього приводу містяни жартували, що магістрат відповідає на петиції за принципом відомої приказки: “Говорив дід до образу, а образ до діда – ані разу”.
Як бачимо, робота станиславівської влади не була бездоганною, але тодішні владні мужі все ж зосереджувалися на вирішенні господарських проблем, а не на політичних амбіціях і чварах. Хотілось би, щоб і сучасні депутати й високопосадовці міста в цьому брали з них приклад.
Олена БУЧИК, Західний кур’єр