fbpx

Довкола "Дністра": у чому наша надія

Культура 16:41, 18.04, 2021

Якось ми вечеряли у Франківську за одним майже «письмовим» столом (таким його робив склад учасників), і коли заговорили про батьків, то раптом вияснилось, що у кожного з чотирьох присутніх чоловіків тато був постумом, тобто ніколи не бачив свого батька, бо народився, швидше за все, після його смерті – в 1939-1942.

Вам подобається така наша історія? Історія фатального злосусідства, з короткими перемогами над ним і довгими поразками, далекими відступами і ближнім розбратом на тлі приреченого героїзму? Мабуть, ні. Але це наша історія, кров і сльози наших дідів, що загинули молодими, і самотніх бабусь.

Так само може не подобатись живе втілення цієї історії – пам’ятна архітектура. Але осучаснити її на свій, точніше, на будь-чий смак – все одно що заткнути їй рот пластиковим скотчем, поки не задихнеться. Хтось може мати на це право? По закону – ні. По факту – залежить, виявляється, від нас.

Нові власники «Дністра», команда блискучих «реінкарнаторів», розповідає, ніби щось там пошкробала на фасаді і дошкреблась до золота, яким весь дім і залила. Швидше за все, для цього пошкробала когось.

Насправді, первинні кольори були такими, як тут на знимці третьої, неторкнутої ремонтами сторони. Від них лише треба відняти прокопченість коротким двадцятим століттям екстремізму, як називав його Ґобсбаум.

історичний колір готелю "Дністер"

Тут видно принцип спрацювання кольору: з високого даху він сповзає суворими, строго періодичними пілястрами до самого низу. І в цьому полягає «конституція» цієї цілісної донедавна будівлі, її основний закон. Далі строгість фрагменту на фото підтримується доричним гребенем піддашшя і простою лаконічною крапкою на підвіконному парапеті. В цьому – прояв ідеї фасаду. А в самому низу починається колонада, в яку треба зайти. Єдина в місті, де на час проходження треба було скласти парасолю, бо йти доводилось довго. Вона створювала сценарій місця. В архітектоніці таке взаємопроникнення називається співпрацею простору з чуттєвою стороною людини.

Якщо комусь такий сценарій не до смаку, то можна замучити іншу, менш досконалу і визначну будівлю, або збудувати собі свою. А історична спадщина належить перш за все громаді, власнику ж делегуєтья право нею опікуватись в дуже строгих і скромних рамках у відповідності до дуже прямолінійного Закону:

«-Утилітарне використання нерухомих історичних пам’яток сприяє їх охороні; таке використання бажане, але без зміни архітектурної структури та декору споруди. Тільки в рамках цих обмежень можуть бути дозволені зміни, яких вимагає еволюція звичаїв і побуту.

-Пам’ятка невіддільна від історії, свідком якої вона є, та від навколишнього середовища, в якому вона розташована». І крапка – така сама жирна, як на фасаді, жодних подвійних трактувань.

А ті, хто захищає цей злочин, бо стало «красиво», в іншій ситуації могли б говорити «Та нащо ви його караєте, цього маньяка? Це ж було таке красиве вбивство! Як гарно розтікалася кров! А на які пропорційні кругляшки розчленоване тіло!»

І вся ця безсоромна історія виявилась можливою завдяки загальному невігластву, яке вже стало справою звичаю і яким не змогли не скористатись готельєри. І ще завдяки моральній хтивості конкретних держслужбовців. Хапливість перетворює будь-якої висоти посаду на низькопосадовництво. Конкретний підписант Охоронного договору – чоловік на другому фото, зі свічками. Це в його обов’язки входило невпинне відстежування відхилень, порушень і стилістичних збочень. Це він мав «згоріти» на будівельному майданчику – не від свічок, а від надміру контрольної роботи. Або вже тепер – від сорому.

Андрій Давидюк

Натомість, віз і далі там, в тому ж кабінеті ОДА. Його свічки далі б’ються за зірки для готелю. Частину з п’яти зірок, якими згубно одержимі власники будови, буде віднято у міста, від його привабливості. Це йому приготована роль капітулянта в фіналі цих Зоряних воєн. Бо вимоги до п’ятизірковості не відповідають можливостям цього пішохідного місця, ємкості буферного простору. Такій навалі зірок тут затісно, вони насідатимуть одна на одну, взаємопроколюватимуться.

Але ж можна що завгодно поламати!

А могло би статися зовсім інакше: якби власники, навпаки, використали унікальний історизм кам’яниці на свою користь, відтворили фасад, а не відвойовували для нього нові поверхи, і створили, наприклад готель – музей місця чи міста. А не нашвидкоруч оголошений «готель-галерею». Ідея якого, схоже, по-ілюзіоністськи витрушена з рукава новопрославленого «художника-мольбертиста».

Натомість в готелі можна було би створити іменні номери Грушевського, Петлюри і Винниченка, які тут зупинялись в час ЗУНР. І для міфологізації простору можна би було скупити артефакти епохи, від вимикачів, плитки, світильників до меблів – досі цього достатньо на міжнародних інтернет-аукціонах, запитайте в «Шпинделі». Якби в ресторані з’явився столик, за яким «Петлюра грав в шахи з Винниченком» і піаніно, на якому «музикувала дружина Грушевського», чи вогнегасник, яким «Кость Левицький гасив килим після норовливого недопалку», а на віденських вішаках висіли бодай копія омофору єпископа Хомишина, який опікуався будівлею, і бойового кашкету Вільгельма фон Габсбурґа, що жив тут два тижні, і якби стіни хизувались картинами Сорохтея, який довго жив і помер поряд, а книжкові шафи – першодруками Грушевського – хай навіть то всьо в точних репродукціях, – а консьєржі були б екскурсоводами – то я би й сам обов’язково водив всіх гостей сюди, пізнання – це найкраща розвага, на ній і базується справжній туризм.

І якби на відтвореній дерев’яній вежі готелю відновили годинник такий же, як був раніше – то він тримав би “історичну першість” відліку часу в місті. Бо його прототип був другим після ратуші годинником Станіславова. А після її знищення першою світовою цей годинник довго залишався найстарішим у місті, відраховуючи час від першого міжвоєння.

І міг би бути цей готель не менш комфортним, ніж сьогоднішнє «досягнення», утворене з лакованих поверхонь. Звідки це засліплене уявлення, що комфорт полягає в полиску? І обійшовся би він не дорожче, ніж заявлені збідканими господарями втрати, висока місія компенсувати які покладена на два додаткові поверхи. Бо найцінніші в ремонті – ідеї, вони можуть призвести до тих же прибутків, що й холодні пихаті зірки. Заплатити за стандарт – найпростіший шлях, шлях самограя.

Як змінився готель "Дністер" після реставрації
Анімація Василя Гошовського

Такий живий, жилий музей сам би займався просвітництвом. І вартувало би зняти документально-ігровий фільм про історію його і людей, що повпливали на нашу сучасність сто років тому з його середини.

Але наша історія, мабуть, чужа для тих, кого опановує пристосуванство. Тоді Грушевський і Винниченко сприймаються не як персони, що оживили ідею нашої держави і задекларували для світу українськість, а як символи купюр, портрети з “банкнотної стіни”, що дивляться нуликами номіналів замість очей.

То що там говорити про чужинця архітектора Януша, якогось «віднянина», почерк котрого вирішили начисто стерти з будинку. І неважливо, що саме він надав містові ознак “великоміськості”, збудувавши свого часу найпротяжніші будівлі міста, найнаріжніші і найвеличніші.

Життя будинків багато в чому таке ж, як людське. А людині до прожитого собою часу варто відноситись як до капіталу. Мені не зрозуміло, що означає поривати з власним минулим. Як це – жити з чистого листа? А куди дівається прожите і пережите? Якщо в ньому переважали емоційні чи матеріальні збитки, то краще пошукати вдалий поворот, ніж відмежовуватись від пройденого. Тяглість робить дорогу ефективною. Бажання виходити по новій на нульову точку – це патологічний інфантилізм.

Оспіваний тим же Винниченком філософський конкордизм зобов’язував ніколи не обманювати хоча б себе: починати з себе треба передовсім у внутрішній чесності.

Протилежність – вигідніша, дозволяє оточити себе людьми з сумнівним розумінням, які доводитимуть, що інвестклімату шкодять протести і вихвалятимуть власників за ефективне працевлаштування сотень людей. Хоча, нагадую, найбільше робочих місць в історії створив Гітлер. А бізнесу шкодить корупція, вибіркова вседозволеність і торгівля зірками. Протести проти них, навпаки, говорять, що таке місто не безнадійне.

флешмоб біля готелю Дністер
Флешмоб біля готелю “Дністер” з нагоди Міжнародного дня памяток, 18 квітня. Ростислав Шпук з донькою Христиною

То ж гуртуймося, ні на що інше Надії наразі нема.

А будинку далі роблять боляче. Де всі?

Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter  лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: