fbpx

Християнська етика як засіб дискримінації

Політика 17:53, 25.02, 2020

Застав дурня Богу молитися – він голову розіб’є.
Надзвичайно влучна приповідка

Ось уже вкотре міська влада приймає одне й те саме рішення, формулює одне й те саме звернення ось уже якій за рахунком каденції влади. Рішення завжди одне – запровадити у школах України викладання християнської етики. По-перше, тому що це патріотично, а по-друге – тому що гріх не запровадити.

Як і всі попередні рази, жодних практичних наслідків цей цирк не матиме, зате матиме репутаційні: консервативним християнським виборцям нагадає, що влада стоїть на варті християнських чеснот (навіть якщо дії влади в инших випадках показують прямо протилежне), а всіх инших зайвий раз утвердить у хибній думці про те, що Франківськ як простір вичерпується фразою «найбільш середньовічне місто». Це шкодить інвестиціям, це шкодить туризму і це шкодить взагалі всім, даючи натомість гіпотетичний плюс до підтримки консервативних громадян.

Абсолютно зрозуміло, чому багатьом християнам таке рішення міської влади може здатися привабливим, корисним чи навіть потрібним. І це прихильне ставлення абсолютно не залежить від того, що звернення практичних наслідків мати не буде. Але насправді гіпотетичні наслідки його втілення ще гірші, ніж репутаційні втрати для міста.

По-перше, християнську етику викладати не заборонено. Достатньо волі місцевого відділу освіти, директора школи чи батьківського комітету та змоги забезпечити вчителя. Вже сьогодні біда в тому, що забезпечити вчителя, за словами освітян, складно, а на практиці неможливо. Не існує освіти, яка робить з людини вчителя християнської етики за профілем. Найчастіше християнську етику викладає хтось зі штату, наприклад, вчителі мови чи історії або ж монах/клірик, запрошений школою. Обидві ситуації мають свої мінуси. Найбільший з них – повна відсутність узгодженої програми, відсутність рішень про цільове призначення курсу та багажу знань, які він має сформувати. Викладання варіюється від заучування молитов напам’ять і буквально церковних проповідей до азів релігієзнавства і сектознавства. Останнє трапляється рідше, бо практикують таку програму хіба люди з теологічною освітою і бажанням викладати, а не проповідувати.

Політичні прихильники вивчення наполягають, що християнська етика, взята з релігії добра і любові, не навчає нічому поганому за означенням, тому її вивчення не може бути шкідливим. Цей аргумент має два серйозні мінуси. Перший полягає в тому, що покемонологія чи мова високих ельфів теж не навчає нічому поганому за означенням, але її вивчення шкідливе просто тому, що не корисне. Такі предмети очевидно шкідливі, бо забирають час і енергію учнів на щось, може, й цікаве, але з погляду школи цілком непрактичне.

Слово «етика» мало б обґрунтувати корисність предмету, але тут криється другий мінус. В основі християнської етики лежить не юриспруденція, протоколи спілкування, суспільний договір чи психологія поведінки. В основі християнської етики лежить християнство. Ми не можемо навчати християнської етики в буквальному розумінні, не проповідуючи релігію, при цьому дуже часто вчителем виявляється просто хтось достатньо побожний і з гуманітарною освітою. Додайте до цього деякі конфесійні розбіжності та тісний зв’язок християнської етики з виконанням релігійних обрядів – і нешкідливість рішення стає вельми сумнівною.

Це не кажучи про представників инших релігій та атеїстів. Дуже часто доводиться чути, що більшість-то в нас однаково християни, тому все демократично. Звісно, казати, що не всі християни однаково християни – не аргумент. Але релігійна ідентичність куди багатоманітніша за, скажімо, національну. Викладання християнської етики не буває абстрактним, воно вимагає подавати певну інформацію, яка подеколи може бути небажаною чи неприйнятною для окремих християнських груп, а не тільки для представників инших поглядів. Як цим предметом не крути, одна з його основних функцій – нав’язування ідентичности на державному рівні. Це грубо і нерозумно, це дискримінація державою індивідуальних та соціальних культурно-релігійних практик абсолютно всіх, а ще це неконституційно.

Для навчального процесу це патове становище. Релігія і наука відрізняються за природою. Наука матеріалістична, вона має до діла з тим, що можна перевірити експериментально. Релігія трансцендентальна, вона стосується відчувань, переживань та емоційного досвіду. Релігія не займається питаннями науки, наука не займається питаннями релігії. За межами тих випадків, коли релігія займається проблемами науки у питаннях виникнення людини, теорії еволюції, особливостей міжстатевих стосунків, контрацепції, плюс вічне бажання цензурувати мистецтво. Ця проблема лежить на поверхні – бажання будувати програму природничих наук на концепціях християнської етики приведе до викладання природничих псевдонаук.

Але всі ці проблеми, навіть відсутність нормальної підготовки кадрів – квіточки порівняно з глобальною проблемою, яка чекає нас усіх, якщо в гіпотетичному майбутньому християнську етику зроблять обов’язковою. Чи бодай факультативом, який обов’язково має бути в усіх програмах. Це означатиме, що напрямок викладання значною мірою залежатиме від спеціалістів на місцях, а нюанси предмета будуть приблизно відповідати конфесійному розподілу.

Те, що укріплює позиції УГКЦ на Західній Україні та ПЦУ в Центральній, у східних областях, де ми маємо найбільшу потребу проводити повнокровну культурну політику і приділяти величезну увагу вихованню ідентичности в школах, християнська етика неминуче укріплюватиме позиції РПЦ, оскільки її діяльність на цьому фронті ніяк не заборонена і не обмежена. Звучить як дуже підозрілий план для підняття патріотизму і єднання українського народу. Я б навіть сказав, як не надто проукраїнський план.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: