Минуло зовсім небагато днів від часу запеклого відзначення-заперечення-возвеличення-обговорення річниці закінчення європейського етапу Другої світової війни і перемоги у війні Великій вітчизняній, а інформаційний і дискусійний простір уже перейнятий зовсім іншими речами. Проминуло з вітром до наступного року.
Ця прив’язка до календаря означає, що проблема, яку вдавано намагаються розв’язати інтелектуальними методами: факти, докази, аргументи, уповання до раціонального і свідомого, – насправді має зовсім інший характер. Дещо релігійний. І у кожному разі дуже заглиблений у колективне несвідоме. Бо ніяке вияснення так званої історичної правди про заплутаний перелік причин, наслідків і побічних дій феномену перемоги у війні супроти нацистської Німеччини не спроможне пояснити, чому для більшості сучасних громадян України День перемоги не перестає бути таким самим важливим, як Різдво або День Незалежності. Цікаво, що супротивники цього переможного календарного свята є так само заангажовані у його релігійне значення, як і найпалкіші прихильники. Подібно на атеїстів, які у своєму запереченні Бога слугують ще одним вагомим підтвердженням Його існування.
Було би дуже звабно приписати шал побєди усім тим мільйонам росіян, які оселилися в Україні впродовж принаймні століття, а тепер стали повноправними не просто громадянами України, але і номінальними українцями.
Було би чудесним моральним полегшенням вважати весь український народ великою суцільною жертвою тривалої і багаторазової російської окупації – від Переяславської ради до зміни одного окупанта на іншого у сорокових роках двадцятого століття.
Бо так не є. На жаль чи на щастя, але українці усі жахи і тріумфи імперії прожили саме з росіянами. Російська імперія усіх ґатунків – це єдиний фрагмент історії, де українці могли почувати себе вирішальною імперською складовою. Союз із російською дикою силою зробив українців співтворцями і співвласниками імперії.
Про гніт у такому ракурсі не варто наголошувати, бо гніт імперії є трохи інакшим, ніж це виглядає із теперішніх позицій. Ба більше, завдяки включеності в імперію українці самі отримали рідкісний шанс гнітити (і одні одних, і інших) і перемагати.
Диявольська спокуса імперії полягала у тому, що свого корінного українства навіть не потрібно було зрікатися. Єдина умова – навіки разом.
Треба визнати, що така адаптація була українцям вигідною. Українські еліти, погодившись із малоросійством, переходили на світовий рівень, цілковито неможливий за умови мазепинсько-петлюрівсько-бандерівського дисидентства.
А перетворення царської імперії у більшовицьку тільки додало кількісного примноження новим елітам. Соціальна революція стала стартом для неочікувано активного життя мільйонів українців (так само, як для мільйонів обернулася переслідуваннями, голодомором, розстрілами і ГУЛАГом).
А тут ще німці. Моментально виявилося, що вони українців зневажають і збираються зменшити їхню кількість, заповнивши собою наш життєвий простір. В такому разі ліпше терпіти насмішки москаля, насправді почуваючи свою над ним перевагу. Альтернативи, отже, не було. Виключно російська брутальна вітальність могла – якщо її правильно скерувати – дати величне відчуття власної потуги мільйонам українських будівничих імперії. Врешті, саме вона дарувала і безкарність за усі військові злочини, і територіальну цілість, яка згодом стала священною ознакою суверенітету, і сатисфакцію за приниження усіх інших кривдників і недругів.
Зрештою, у цьому злобному світі для більшості українців нема зрозумілішого колєги від російського люду. Навіть коли він б’є, то особливо. Навіть коли їх вбиваєш, то емоційно. А коли Росія розсиплеться, то величезна частина їхніх земель перейде до України. І ми нарешті самі станемо імперією за справедливістю. Тоді вони побачать, де ліпше. З нами чи з всілякими неруськими. І німець тоді побачить, що то за день побєди усіх слов’ян.