Хор Вірьовки носить шаровари. Ансамбль Вірського носить шаровари. Всі державні установи, всі політики, всі місцеві структури, котрі намагаються якось загравати з культурою по вірі своїй, носять шаровари.
І українці тривалий час носили шаровари. Але є нюанс.
Шаровари, що їх носили українці, – це максимально простого крою безформні та безрозмірні штани з цупкого полотна чи тонкої вовни, які найчастіше були простим побутовим одягом, який за ужитковістю мало відрізнявся від сучасних спортивних штанів.
Хор Вірьовки, ансамбль Вірського і донедавна вся державна політика в галузі культури носили шаровари. Їхні шаровари були з кислотно-червоного чи синього атласу і не мали з реальними шароварами нічого спільного. З тих пір ситуація стала вже не такою сумною, бо є Український культурний фонд (УКФ) і є культурні проєкти, профінансовані ним. Переважно це проєкти, зроблені ентузіастами своєї справи, котрі нарешті отримали можливість робити їх із бюджетом і отримувати за це гроші.
По той бік інтелектуального фронту перебувають пам’ятники свині, рекордні баноші, млинці з лопати та китайські вишиванки з атласними шароварами. І коли я кажу, що тут існує якась лінія розділення, то навіть не маю на увазі, що все перелічене менш вартісне від умовної «нормальної культури» (хоч воно, звісно, менш вартісне). Просто воно не має нічого спільного з українською культурою.
Дуже легко шукати щось на тему і знайти думку, що, мовляв, у всьому винен радянський союз, котрий заміняв справжню культуру провінційних етносів ерзац-культурою, прийнятною для імперського перетравлювання. Коли культуру, солідно зав’язану на народних віруваннях і релігійних практиках, просто забрали, натомість простягнули вишиту хрестиком вишиванку, атласні шаровари, академічну постановку гопака і сказали: «Ось ваша культура». Абсолютно природно, цілком вигідно і, що головне, легко звинувачувати в усьому постколоніяльне становище. Але сьогодні проблема вже не в ньому. Фраза «Це все СРСР» чи «Це все Росія» не пояснить нам усієї глибини культурної проблеми.
Проблема не в тому, що українцям, як і багатьом іншим народам, намагались нав’язати політичні рамки цензурованої, а тому цілковито штучної культури. Тому що якраз у цих рамках традиція продовжувала нормально існувати, але не надто могла передаватися. Визначена культура перебувала в руках визначених чиновників, завданням яких буквально було контролювати розвиток культури. А в таких умовах народна культура за означенням перестає існувати – вона перетворюється на лубковий ерзац, яку не практикують, а просто повторюють.
Це зумовлено, зокрема, ефектом свідка, що його в СРСР (і взагалі в більшості імперій) преуспішно використовували для асиміляції чи розправ: що більше свідків спостерігають за нещасним випадком, то менша ймовірність, що хтось із них щось зробить, – приблизно однаковий масштаб події ніби «розподіляє» відповідальність між присутніми. В ситуації, коли у вас буквально є орган, «відповідальний» за існування культури, а культура за межами цього органу не визнається державою, поєднання ефекту свідка і репресивного апарату спокійно змусить вас вважати власною культурою продукт, породжений «відповідальним органом». Вибору немає.
Але тут, звісно, треба визнати – ерзац не завжди поганий. Доцільніше, коли в тематичних ресторанах персонал носить вишиті на машинці хрестиком китайські вишиванки, а не автентичні сорочки. Доцільніше, коли є кілька «культурних штампів», які можна подати для найповерховішого ознайомлення (і тут сало з варениками цілком рівноправні ансамблю Вірського). Є, зрештою, адаптації – саме адаптацією/стилізацією є творчість капели бандуристів чи колядки у виконанні Оксани Мухи. А ще, звісно, є свого роду «вторинний фольклор», коли твори мовби традиційні і нібито є фольклорним явищем, але насправді це однаково авторське переаранжування (наприклад, музика ДахаБрахи чи гурту Торбан). І взагалі, питання того, що є автентикою, що є фольклором, що є справжньою автентикою, а що ні, – тема для численних дискусій, яких ви не бачите хіба через те, що не цікавитесь детальніше.
Існують певні загальні правила, скажімо, поганим смаком вважається носити стару сорочку замість відшити з неї нову репліку, але загалом із культурним спадком можна поводитись доволі вільно. Це ж буквально наша культура, ми не просто отримали її в спадок від прадіда і не знаємо, до якої шафи поставити, це буквально те культурне середовище, якому ми належимо.
І ось тут зринає питання шароварщини на державному рівні. Справа в тому, що шароварщина має значно потужнішу державну підтримку – від дівчат, котрі зустрічають дипломатичні місії, до державного фінансування купи колективів, котрі насправді не можуть зробити жодного цінного культурного внеску. Українська культура – не червоні чоботята чи найбільша партія вареників зі сметаною, зварених за раз. Це рівень сувенірів для іноземців, і він навіть прийнятний для якогось первинного входження, але він не може бути ядром нашої культурної діяльности. Культивування лубка не є чимось корисним, актуальним чи тим, на що варто витрачати державні гроші.
І отут якраз лежить камінь спотикання. Він приблизно як питання «Що мені до того?» І здебільшого небезпідставно – чітке розуміння того, як лубок відрізняється від реальної культури, як фольклор відрізняється від імітування фольклору і тому подібні речі, направду є специфічним знанням, а тому цікавити повинні переважно людей, котрі в цьому тямлять. От тільки держслужбовці, котрі на всіх рівнях і в усіх вимірах культивують лубок як справжню культуру, мали б це тямити. Мали б відрізняти одне від іншого і діяти відповідно. Але не тямлять, не відрізняють і не діють. Тому наступного року нас знову чекають коляди «Добрий вечір тобі» та «Нова радість стала», бо інших ми здебільшого не знаємо, тому поняття «народний колектив» міцно асоціюється з підтанцьовкою Поплавського в кліпі «Сало», і тому в пісні «Розпрягайте, хлопці, коні» є приспів про Марусю, котрий прийшов із російського виконання.
Із буквально сотень тисяч різних культурних явищ і артефактів ми обираємо найбільші в Европі (бо нікому більше не потрібні) атласні штани і найбільші в Европі (бо нікому більше не потрібні) традиційні страви в промислових масштабах. Іншої культури в нас офіційно немає, особливо на місцевих рівнях, – бо іншої культури причетні до неї здебільшого не знають.