fbpx

Опір втратам

Культура 19:55, 26.06, 2019

"Пачєму я просто нє ушол", – наспівує дівчинка років 6-7, заглядаючи у галерею, і я розумію, що це найвлучніша теза про те, що збурила у мені виставка Анни Алпатьєвої "Опір втратам" у галереї "Детектор".

На кураторській екскурсії Лілії Гоголь я єдина відвідувачка. Незадовго перед тим була злива, так буває, що ніхто не приходить. Я прийшла спеціально, аби врешті дозволити собі вповні пережити ті емоції, які поперли з мене першого разу, коли я дивилась на ці малюнки. Мене скував тоді такий стрьом, що я втекла, дуже добре розуміючи, що саме підіймається з моїх пластів підсвідомості і що тоді я не була цілком готова зустрітися з цим шаленим валом відчуттів.

Так от, першого разу я “просто ушол”, але це була ілюзія. Бо від того, з чим я зіткнулася, втекти неможливо. З усіх малюнків на мене витріщились прострілені голови, крізь ці чорні плями дихала смерть, ці всі люди, швидше за все, давно мертві, але художниця воскресила пам’ять про них. Я відчувала їхню колективну присутність у цій задушливій залі без вікон, і вона була нестерпною.

Не знаю, якими роками датуються архівні фото, за якими Анна створила свої роботи, але опиратися тому, що саме цих людей у тому часі й просторі вже немає, – безглуздо. А я є? Мене й так теліпало від надмірної концентрації емоцій, але я для чогось автоматично роблю селфі на фоні цих портретів – і от я з ними, усвідомлюю, що мене від відсутності пам’яті про мене відділяє лише якийсь умовний час. І саме тут місце для всіх цих “а що я зробила?”, “чого я досягла у житті?”, “який я лишила по собі слід?”. Ну, власне, тисячі фото у домашньому цифровому архіві я лишила, я клацала й клацала себе та своїх близьких, наче кожне наступне фото утверджувало моє “я є”. 

З цих малюнків на мене дивилась “Небесна сотня”, убиті на російсько-українській війні на Донбасі, закатовані Дем’янового лазу, арештанти Аушвіцу і так далі, і так далі. Крізь чорні діри у їхніх головах тягнуло непроговореністю. Авторці йшлося про колективну пам’ять, попіл пам’яті, те, що пам’ятаємо, дивлячись на старі фото наших інших, чуючи історії про них чи від них, які так чи інакше впливають на нас сьогоднішніх. За словами Лілії, ці чорні плями й розмитості – обігрування ефекту погано проявленої старої плівки. Почуті родинні історії у наших головах запам’ятовуються сумішшю химерних спогадів і фантазій, годі відрізнити, що дійсно чули, а що домислили. 

Опір втратам 1

Я бачила чорні плями затамованих родинних історій, про які “краще мовчати”, про які “не прийнято говорити”. Ліля каже, відвідувачі виставки найчастіше відгукувались, що при цих портретах вони згадували історії, які колись чули у родині. Це прекрасно. Але сумно, якщо ці пласти пам’яті підіймаються лише на виставці. У скількох родинах прийнято оповідати історії предків? У скількох родинах діти питали про це у батьків? У скількох родинах розказане було те, про що було “краще мовчати”? Мені здається, що в Україні важко було б знайти родину, історія якої не знала жодної чорної плями. 

Опір втратам 2

Момент, коли я дізналася свої родинні історії, змінив мене тотально. Я дізналася про убивць і убитих, так би мовити, із обох боків барикад, про тих, хто творив систему і хто ламав її, і тепер я ношу у собі ці чорні плями, крок за кроком дозволяючи собі приймати власну історію як даність, вчуся не оцінювати, не засуджувати, не почуватися винною за те, що зроблене задовго до моєї появи на світ, вчуся говорити про це передовсім сама собі, не тікаючи від себе. Вчусь розуміти, що я є саме такою, як є, тому що мої предки зробили те, що зробили. Це неймовірно важко. Хочеться скористатись традиційним для пострадянського суспільства інструментом – забути й не згадувати, жити так, наче нічого й не було. Але конкретно мені не вдасться. Носити ці плями у собі – надто дороге “задоволення”, ціною якого є те, що живеш не своїм життям, навіть не помічаючи цього. Втекти ж все одно не вийде, і замість забуття у підсвідомості поселяється велетенський хробак, який підточує сили і висмоктує енергію. 

На загал українці тепер виглядають мені отаким колективним портретом із чорними отворами у головах, але вони продовжують посміхатися, відправляти дітей у літні табори, відвідувати курси крою та шиття, співати у хорі – як ці прекрасні люди на малюнках. Наче якщо не говорити про нашу вічну війну, то її не буде. Наче якщо мовчати, то затаєне не проявиться чорними плямами на плівці життя. 

Опір втратам 3

Поговорити про це – єдиний здоровий спосіб опиратися втратам. Але говорити нестримно, про все, безжально зриваючи ярлики “священних” і заборонених тем. Тільки так опір трансформується в прийняття, а вільно оплакані втрати стануть пам’яттю, досвідом, точкою відліку осмисленого, зрілого шляху.

P.S. Я не знаю тієї пісні, але підозрюю, що відповіддю на “пачєму я нє ушол” було “я нє мог”.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: