Час творить дивні штуки з людьми. Його плин заколисує. Особливо коли ти в човні і не гребеш. І нікому викинути, щоб сам, без ансамбля, спробував.
На місток у човні ти потрапив по праву народження і про Ріку знаєш мало – зовсім нічого. Маматато вивчили, пристроїли, дали ремесло. Часто за спадковістю (анекдот про сина полковника), але в основі за гроші і за списками. Головна кваліфікаційна вимога – уміти читати-писати і додавати-віднімати. Більше не треба нічого, тільки собача вірність руці, яка дає можливість їсти. Але за вірність переживати нічого – гени не проп’єш, вірність хазяїну – в крові.
“Татомамасестрибрати” з своїх місць супроводжують і приглядають, а там дивись – і сам вже з центнер, і свої дітлахи теж вже є. Росте Зміна. Поки хай походять у мічманах. Вони всі з дитинства вже в Реєстрі (він уявний і тим сильний) і далі тільки “ростуть”. І займаються хто чим – хто рибу ловить чи просто у свисток дує, а хто й із гармати по горобцях гатить.
Думаєте, це легко – з гармати по горобцях? Нічого ви не знаєте про бадмінтон по кукурудзі. На комбайнах. От там розмах фантазії. Кажуть, що у нас не гірші, на кацапщині просто ширше поле. А що – мають право! Право переможця, воно дає силу пожаліти убогого.
Ось ти, або ти, чи навіть ти, – я про тебе, не ховайся, – чого за веслом никаєшся, хочеш так уміти свистіти? Хочу, батьку, хочу. А ось тобі дуля, хе-хе. Хоти і далі. Весело, прикольно. І все навкруги осипане ніштяками, лиш підбирай, підсікай і тренуйся в стрільбі.
Але останнім часом їх стало мало – менше, ніж було раніше. І ніштяки вже не такі безпечні – можуть стрельнути у відповідь чи й просто відгризти голову. І в голодному кутку щось починає недобре крутити. І все сильніше і сильніше. Кощава рука голоду потроху звідти дотягується до голови, бо нею, як відомо, їдять. Харчу не стає скрізь, а особливо у держави (місток капітанський), де концентрація їдоків найбільша.
Це специфічний голод. Тут усе: гроші, влада, статус. І ризики все втратити. У них ніколи ніхто із них не вірив (і не вірить). Якісь там ризики. Думали, що то звичайні балачки, щоб краще гребли. Хитали між себе головами і тихенько, а хтось і відкрито, посміювались над придурками – тими, хто на нижній палубі галери гребе Ріку Часу. Тут же все ясно. Нарешті прийшла їхня Зміна, і вони вже покажуть, як треба. Тільки дайте ще трохи отого, чим просунуті пацани й дівки собі пудрять носи, ну те, що ви возите обмеженими партіями для себе з інших човнів.
Але останнім часом перекази від далекого родича стали приходити нерегулярно і розміри їх все менші – на всіх вже не стає. Інколи їх перехоплює ексцес виконавця. Щось змінилось на Ріці. Приходить розуміння, що не всі, хто в човні, є достойними. Є й такі, яким не місце. Ой вей, що робити?
Якби я був народом, то сказав би, як сказано було Наполеону ІІІ: тікати, Ваша Величносте. Тікати. Бо то наш човен, народний. Його у нас украли, а тепер потрібно вертати. Як? Йти окремо, бити – разом.
Для моніторів роз’яснюю, що тут не заклик до насилля і розправи над ними чи ще кимось. Боже борони, українці мирні люде, коли не майданять. Це заклик до Громадян, до відповідальності, тих, хто гребе. Так далі не можна.
Ребе казав мудрі речі, коли його питали. Ми купили собі козу. А тепер треба її кудись діти з усім гамузом і приплодом. Бажано так гарно, щоб назавжди. Щоб тільки булькнуло. Це непросто. Було. Виходило тільки через вили. А тепер цілком можливо через ІТ. «Проти демократії є тільки один вірний засіб – загальнонародне голосування», – Умберто Еко.