Пугу-пугу, пане-брате, або геть з Лапласу. Цей пост про свободу волі, початок Усього. І долю України, центр нашої сукупної душі.
Мультиверс містить багато Всесвітів, і в одному з них Демон Лапласа володіє всезнанням щодо всіх подій. У цьому багато печалі. Бо тоді є лиш жорсткі причинові зв’язки, а душі, свободи волі, творчості нема.
Це понятійні і термінологічні ілюзії, які Демон підтримує в людях, використовуючи їх як транспорт – алгоритм переводу розумного в дійсне. Єдине, що бадьорить і водночас лякає, – розгортання ряду подій є безліччю, яка не має закінчення, – Остання Подія не член множини. Це межа знань Демона, так визначив йому Творець. Демону не дано пізнати безкінечність, бо він у Тартарі Лапласа саме через всезнання. А чи існують у Лапласі люди, носії вільного духу поза свідомістю Демона? Ми чиїсь тіні чи самостійні сутності?
Це центральне питання. Відповідь на нього визначає долю, часто нелегку.
У цьому сні якимось дивом круговерть останніх подій сплелась із знанням їх внутрішніх причин та наслідків. Прокинувся із гірким післясмаком відчаю і розумінням того, що дійсно – у знанні багато печалі.
Кругом на всіх рівнях одне і те ж. Люди без креативності, самостійного думання і волі, зате з великими апетитами й інстинктами хамелеона, заполонили собою всі місця, де мала б відбуватися рефлексія та саморефлексія. Достатньо подивитися на тих, хто при владі, – туди потрапляють люди однакового штибу і кожного разу все гірші. Уві сні я знав, чому так, сон – це свого роду одкровення. Причому знав саме тим всезнанням. Прокинувся і майже нічого не пам’ятав, але той післясмак дозволив розмотати клубок.
Я раніше обіцяв показати, де мій вихід. І покажу. Тільки, боюсь, що побачить його небагато. Але я мушу це робити і сам не знаю чому, бо від цього маю тільки проблеми. Я не буду говорити про недавніх “Трьох товстунів” чи про “Тимура і його команду”. Всі вони різні, але об’єднані дивною схожістю. Мені для ілюстрації достатньо судової системи – застосунку, який обслуговує цю братію. Я в ній у самій середині, і тому мені це болить чи найбільше і змушує волати в пустелі через локальний рупор “КУРСу”, дякую йому.
Недавно була отримана відповідь на всі мої питання в нашій сфері. Від найвищих і найкращих. Виявляється, єдина судова практика у нас неможлива, бо суперечливі закони. І м’яч пішов на поле парламенту. А там та ж команда, тільки в інших футболках. А ми на трибунах, переживаємо. А ми вже і забули що до чого й вболіваємо за “своїх”, не здогадуючись, що це звичайний лохотрон. Там для нас нема своїх. То спосіб зробити так, щоб ваше стало нашим (їхнім). Тільки от як бути з мільярдами грошей, які вгатили у заздалегідь фейкову судову реформу? Хтось мав би за це відповісти. З принципу і задля майбутнього, щоб ніколи більше.
Або ось ще. Електронний суд. Його нема. Бо не може бути електронним судом звичайна електронна пошта тільки з роздутими кодами і морально застарілими сервісами. Це все вже відстає на 15 – 20 років. Але у нас і того ще нема. Його тільки планують нам втюхати і просять на це ще грошей, щоб глибше загнати гачок нам у горло (чи в печінку, як Байді). Шукають винного у розтратах. Це ще одна паралельна гра, і ми знову на трибунах. Вболіваємо за своїх. Нема там своїх – всі, кого стосується впровадження е-суду в органах влади, – проти цієї дурні з принципових міркувань, але гаряче голосують за. Голосують, бо це такі правила розводу-гри, а реально проти, бо софт забере владу. Софт прибере плутократію і корупцію, без яких система не функціонуватиме, а вони не проживуть.
Наші інститути врядування, в тому числі судового, виглядають як фейкові. Їхня справжня, прихована від непосвячених функція, протилежна декларованій. Держать і не пущать, ось для чого вони там. І коли красива людина каже красиві слова про електронний суд, штучний інтелект і майбутнє, знайте – вас змушують зосередити увагу на кульці під ковпачком у “оператора”, в той час як інші спритники і гарнюні чистять ваші кишені.
Це фрактал, і треба його знищити. Але не баками і розстрілами, інакше воно буде відтворюватися у все огидніших формах. Всіх не постріляєш, і кадрів вже майже не лишилось – воду вичерпали, кадровий насос нагору жене муляку. Якщо змінити початковий вихідний код, то цей фрактал розпадеться і гнилі груші пообпадають. А новостворений фрактал перезбере елементи у новий візерунок. Початковий код у тонкому вимірі, він субстанція. Треба до нього добратися.
Негодне притягує негодне. Це якась симпатична сув’язь, яка з’єднує негодних позачасовою і позапросторовою суперпозицією. Тут смикнулось, а на кількох рівнях автоматом відгукнулось, хоч би вони й були на відстані кількох соціальних парсеків одне від одного, а їх альянси виглядали як протилежні і неможливі. Цей фрактал має в основі заперечення свободи волі і формує самоподібності на всіх рівнях. Це вихідний, початковий код. Тому і не дивно, що як не крути, але виходить КПСС.
Я не буду тут про квантовий індетермінізм як обґрунтування свободи волі. Я про дещицю фантазії і трохи інтелекту.
Єдина судова практика є гарантом справедливості. Детерміністи з еліти її заперечують, кажуть, що закони погані. Закони – це їх інтепретація. А суддя – це закон, що говорить недосказане у тексті. Якщо нема єдності інтепретації, то виходить білий шум. Нам кажуть, що відкалібрувати практику застосування законів неможливо. Це нам кажуть ті, хто туди заліз саме для калібрування, це нам каже найвищий калібровщик. А я кажу, що можна.
Єдність практики найкраще забезпечується прецедентним правом. У нас пандектна система права. Вже давно ці дві системи в процесі конвергенції, і завершення цього в їх об’єднанні на аналогово-цифровій платформі. Але щоб така платформа була можлива, потрібна метамова. Щоб мова людей і мова машин були взаємоконвертованими. Такою метамовою могла б стати деонтична логіка і формалізація смислів та значень. Верховний Суд створює деклараторні прецеденти, і в єдиній системі вони транспортуються у шаблони рішень нижчих судів.
Проста принципова схема, але не просте втілення. В це треба вкластися інтелектом.
Мені завжди заважали обставини. Тут деякий парадокс, бо я у них не вірю (зате вони вірять у мене). Завжди з підсвідомою іронією відчував, що це обставини, як віртуальні утворення в голові, залежать від мене, а не я від них. Навіть якщо це й моя ілюзія, то я у неї вірю всією силою душі, бо саме з неї беру наснагу жити. Я можу, від мене, мого вибору щось залежить. Хіба це не прекрасно? Є у цього і зворотна сторона – той бік свободи як її етичний ефект. Розширюючи межі свого світу, я несу повну відповідальність за нього як творець.
Із Лапласа вихід там, де й вхід. Тільки якщо туди він сам вас затягує, то звідти його не видно. Як зайшов, так вже не вийдеш – потрібні значні вливання енергії душі. У цьому весь гумор Творця.
Його гумор ще і в тому, що якщо покласти в основу буття свободу волі як багатоможливість, як початковий концептуальний пункт, то з садків, шкіл, університетів будуть виходити зовсім інші люди, просякнуті ідеєю Волі. Вони підуть в соціальні інститути врядування та управління і формуватимуть соціальні практики.
Вільна рефлексія, фантазія, метамова, інформаційні технології – з цього складається кротовина, що веде з Лапласу судочинства. А для цього треба подвиг – прагнення, рух душі до кращого як першопричина – Воля. Вона всередині нас.
Отже, пугу-пугу, камераден.
Читайте також: Мережевий суд. Візія