fbpx

Як тато навчив мене писати

Культура 14:05, 27.08, 2019

Логічно, зрозуміло, передбачувано і очікувано, що у мене запитують, як тато, умовно кажучи, вчить мене писати.

Я уточнюю: що ж ви маєте на увазі?

Ну, мовляв, чи от сидить і вичитує, редагує, каже, що так, а що не так, розкриває якісь секрети, дає якісь поради.

І я часто у ступорі, мушу якось пояснювати, що такого немає. Бо дійсно. Звісно, він читає. Наприклад, часом у телефонній розмові згадує, що от та чи та моя колонка йому сподобалася, бо… І я так роблю: кажу, що, між іншим, читав твою колонку, і ти знаєш, вона мені особливо сподобалася, бо… І потім ми говоримо про щось третє, четверте, п’яте, що витекло із кількох слів про спостереження, висловлене у колонці.

Не раз я вже казав, що більшість моєї книжки він читав уже постфактум: коли тексти вже були завершені, а то вже і взагалі у паперовій книзі.

На днях я зрозумів, що ми просто – олдскульні, чи як.

Сучасний світ будується так, що завжди є якісь секрети успіху, 10 звичок успішних редакторів, 20 порад для написання бестселера, 5 рис відомих авторів, 15 практик розвитку письма, книжка із вправами для письменника-початківця, експрес-курс авторської майстерності… Як же ж я видав книгу, не пройшовши всіх цих підготовок молодого бійця? Ще при тому, що ось поруч така персона у літературному світі. Щось не клеїться.

І так у всьому. Ти дивишся: “О, мені подобається те, як виглядає публічна сторона буття письменником чи кимось іншим”. (Хоча мало хто так насправді думає, радше вважає, що публічна сторона бути письменником чи ким-небудь іншим – тотожна взагалі буттю цим кимось). І тоді ти прагнеш цього образу. Хочеш його вже. А світ користується попитом і вводить в оману:
“З цього курсу ви дізнаєтеся все і станете тим-то”*
* – мається на увазі, що цей курс, можливо, вам допоможе. Адже з одного курсу можна отримати лише поверхневі знання. Курси справді допомагають, особливо хороші. Будь-що може допомогти, але навіть навчання в університеті не “зробить із тебе”, якщо ти сам не “робитимеш з себе”.

Тож тато не розбирає мої тексти “на атоми”, не мотивує, як це міг би робити якийсь лектор: пиши, будь ласочка.

Немає ніяких 10 правил, 7 секретів, 15 звичок, аналізу вподобань ринку. Це, може, і цікаво, інколи мені самому цікаво дізнатися список усереднених звичок відомих авторів чи щось таке. Цікаво знати, що читають люди. Мені хочеться виробляти ті звички, які здаються мені корисними, але це все вторинне. Це оболонки, шаблони, макети, суєта, словом. І тим більше не буду писати про те, що мені не цікаво.

Щастить, коли те, що тобі цікаво, цікаве і багатьом іншим.

Олдскул, згрубша, тривав від початку приділяння уваги людей до мислення, творчості і такого іншого, аж донедавна – я ще той світ застав у наших краях.

І це те, що зараз вважається не продуктивним, маргінальним, упослідженим та не успішним. Те, що під тиском духу часу і мені часом здається чимось, у чому я мав би бути винен. 

Це розмови про все на світі і ні про що спеціальне. Це лежання на коці у саду і думання про хмари – голова стає легка, у ній рояться мрії і трапляються несподівані повороти думок. Це їзда на велосипеді по ґрунтових підміських дорогах і розмірковування про можливі ревіталізації покинутих радянських споруд чи перетворення їх у складову нового розвитку економіки. Це спостереження за пасажирами у потязі або спонтанний захід у якусь підворітню, чи дворик, чи під’їзд. Це огляд випадково знайдених старих документів чи листівок, карток із інших континентів і карт з різних часів. Це розмова зі старшими і слухання історій про інші часи й епохи – такі інші і такі схожі на наші. Це цікавість до атмосфер, відвідини музеїв і рефлексії про все на світі і ніщо спеціально. Це розпитування ровесників, старших і молодших про те, що вони роблять у своїх професіях: соціологи, філологи, фізики, митці, фотографи. Це думання наодинці. Словом, все те, що деякі люди, які вважають себе прогресивними і які вважаються прогресивними серед інших, назвали б “попиздіти”. Ну, бо ж продуктивні прогресивні люди – то роботи: намалювали схему, де зазначено, у який момент має прийти креативна ідея, і вона до них саме тоді і приходить. Хоча схеми, графіки роботи і все це – це корисні і класні речі. Але ж не можна спрогнозувати, коли “прийде креатив”.

Натомість – тут я не відкрию Америки і не винайду колеса – дуже часто натхнення і продуктивні ідеї, навіть ті, які можуть принести прибуток, виникають не внаслідок продуктивного пошуку продуктивних ідей у продуктивних текстах продуктивних авторів, ні. Вони часто приходять унаслідок читання абсолютно віддаленої художньої книги.

Це виглядає парадоксально. Однак така наша голова – здатна до неймовірних асоціацій. Врешті, коли ми про щось довго думаємо, то потім, звернувши вбік, можемо знайти у тому несподіваному, а відтак креативному напрямку рішення того, над чим ми мучилися тиждень, але ні до чого не приходили. Бо у тій “продуктивній зоні” все вже витоптано, все вже зроблено, сказано. Але відійди у світ якоїсь книги – а там стільки тонких натхнень і підказок.

Тож по-старому татова наука виглядає так: роками і роками ми говоримо.

Ми телефонуємо один до одного, або, наприклад, я приїжджаю додому. Можемо вийти на балкон, або зайти у кімнату, або сидіти у кухні при відкритому вікні й під час готування їжі. Він може лягти на канапі відпочити і бере якусь книжку. Наприклад, про великих першовідкривачів, мандрівників на кшталт Кука і Дрейка. Він читає про себе, але коментує і для мене теж. Я коментую його коментарі. Зав’язується розмова. Взагалі розмова із цікавим співрозмовником – це окремий університет. Але тут ще більше треба двосторонньої активності. Навіть пасивної, мовчазної активності – себто уважності і цікавості до теми.

Ми говоримо про те, що попри ідеологічність радянських текстів у них був свій високий стиль. Ми обговорюємо цей стиль без жодної мети, ніхто з нас не матиме іспиту про стиль радянських науково-популярних авторів. Ніхто не отримає за цю розмову сертифікату. Просто все цікаво.

Він розповідає про те, що папір книжки надто якісний для СССР. Заглядає у кінець книжки чи то на початок – надруковано у Польщі. Несподівано, що російськомовне видання не для Польщі вирішили надрукувати у “дружній” Польщі. Пізніше мені накладеться на ту розмову його есей про його розмову з батьком – моїм дідусем. І про сувенірні монети. І як дідусь коментував кожну монету, де був висвітлений світлий бік СССР, за яким – висвітленням – насправді стояло зло.

І я уявляю їхню розмову, бо пам’ятаю дідуся, і я також думаю, що треба бути відкритим до правди, щоб бачити те, що публічно суспільство бажає не бачити.

А потім виникають ще думки, а за ними – ще.
А потім ми їдемо на велосипедах на ріку. Бачимо людей і хати, бачимо сміття на березі і неторкані куточки замістя. І ми говоримо про це, і з цього виникають наступні розмови. І так роками.

Якщо поглянути на все життя, то воно ж не було сповнене лише спілкуванням із татом :), тож розвиватися можу завдяки спілкуванню з різними людьми. Це я до того, що кожен з нас може розвиватися як письменник, збагачуючись від наших близьких цікавих людей.

Як я вже не раз казав: вплив на мене як на письменника тато мав радше не тому, що він письменник, а тому, що він – це він. Такий, який він є. Якби він не писав, то багато що б не змінилося у спілкуванні, пізнанні світу й інших важливих речах для того, аби мені стати письменником.

Бо спілкування – те, що люди, які вважають себе прогресивними, часом називають “пиздінням” – є, за моїми спостереженнями, одним із найсильніших, найважливіших факторів розвитку. Врешті, хороша освіта теж неможлива без спілкування. І воно у своїй суті чудове.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: