fbpx

Є у Франківську вулиця, на якій соромно бути велосипедистом

Суспільство 18:38, 04.11, 2019

Їдучи по цій вулиці ровером, намагаєшся цей факт приховати, тулишся до фасадів, позираєш у двори, хочеш прикрити велосипед під собою пледом, імітувати ходу, усіма силами не подавати виду, що він – з тобою.

Це вулиця Шевченка, вона пішохідна, але вздовж неї, ближче до середини ширини, бруківку викладено червоною доріжкою – навіть не для марнославної краси, а просто щоб урізноманітнити сіре. І відтоді велосипедисти, без жодних на то підстав, вирішили, що це їхня територія розгону і возгону, свій Крим, хоч і на 500 метрів всього.

В результаті лише я кілька разів бачив, як, проносячись, вони зачіпали когось, хто опинився на цьому полум’яному шляху, вперто не поступаючись. А днями один з цих самоодурачених чудом не збив трирічного хлопчика, що туди безперешкодно забіг. І обуреною тирадою їздець наскрізь проматюкав маму, чомусь російською, і я таки вірю, що є люди, які не розмовляють українською з поваги до цієі мови.

Хоча знаки з обох боків вулиці настійливо вказують, що вся її ширина, довжина, висота, глибина і кольори призначені для спільного користування пішоходами і велосипедистами. Але хто б на них дивився. А вони означають, що перевага у пішоходів, що правий той, хто немобільніший, правда – в ногах повільніших і беззбройніших. Тобто зважати має велосипед як загроза: об’їздити, регулювати швидкість, терпляче давати дорогу, ухилятися, бо йому простіше і наверстає упущене вмить.

І це банальний, загальноприйнятий принцип організаціі руху в пішохідних зонах. А велодоріжки роблять, як правило, між пішохідною частиною і проїжджою, якої тут нема, отже, велосипедам – широкий шлях. Так нє, агресивно вперлись в червоне, ніби там колесам помазано.

Іноді особливо напористим з них хтось пробує щось пояснити, але ці розмови схожі на затори у витяжній трубі. Недавнього повільнокрокового вечора я бачив одного з них, що показово мчався з руками в кишенях, а на голові – в чомусь, закупленому в магазині головних уборів “Ломброзо”, насунутим на всю глибину голови, з прорізом для рота, в котрий щомиті дуже наказово викрикував вольове “Дорогу!!!”, не покладаючи рук на кермо навіть для дзвіночка.

І ось така категорія згуртованих кольором і поляризованих від нього цілоденно непоступливо тягнеться червоною лінією, один з одним заодно, якимось чином начерпуючи з червоного злості, цілком по-бичому.

Наше хамство загалом є ужитковим, а тому до безвиході прийнятним, але лише поки не створює фізичної небезпеки, як ось тут – бо діти все одно продовжуватимуть вибігати, у них нема бар’єру, вони не знають, що червоне – це “вело”, а не ніяка не любов. І я не знаю.

Тому маю прохання: продовжуйте їздити, навіть не сходьте з неіснуючої велодоріжки, тут вистачає місця, лише поступайтесь, навіть якшо ви щось настільки таємне знаєте про червоне, що воно вас вкорінило.

Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter  лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: