Як один із найяскравіших доказів варварської природи протестів у США наводили і досі наводять плюндрування чи знесення пам’ятників батькам-засновникам.
Згоден, що за кількадесят тисяч кілометрів та в українському культурному полі плюндрування пам’ятників Вашинґтону чи Гамільтону виглядає саме як грубий вандалізм. І будь-яке порівняння цього процесу з українським ленінопадом означатиме абсолютно проросійську позицію автора такого порівняння. Власне, звістки про повалення пам’ятників особам, які в українському інформаційному полі є мало не світочами ліберальної демократії, в мене таки викликають смуток. Натомість ленінопад асоціюється із виключно позитивними почуттями. Але попри глибоку різницю в історії та культурі можна спробувати зрозуміти, як саме батьків-засновників США сприймають на батьківщині, що вони символізують і чому протестувальники не мають до перших політиків США особливої поваги.
Для початку слід розуміти, що США не були створені як ліберальна демократія в сучасному розумінні слова. США створили як рабовласницьку державу – права і свободи в ній стосувались людей, однак у той час це означало «білих людей». Значна категорія населення людьми просто не вважалась.
Расизм – річ абсолютно типова для різних суспільств, незалежно від раси, але визнання проблеми не означає вирішення проблеми. Тобто той факт, що расизм чи рабство існували не тільки у США, не означає, що расизм і рабство у США були явищем бодай нейтральним. Оскільки в період ухвалення Конституції та перших поправок чорношкіре населення вважалось майном, базові закони країни відображали цей стан речей. Тринадцята поправка скасовувала рабство, але вона жодним чином не могла боротися з расизмом, закоріненим у законодавстві на багатьох інших рівнях.
Скажімо, знамените американське право на зброю, гарантоване другою поправкою, є водночас першим юридичним документом в історії Штатів, де згадуються будь-які органи охорони правопорядку: «well regulated militia» (добре організоване ополчення, тобто міліція). Базовим завданням міліції було захищати невід’ємне право на власність. У часи, нагадую, коли конкретна категорія людей також вважалася власністю. Одним із основних занять тогочасних правоохоронних органів було переслідування рабів-утікачів, особливо на Півдні.
Скасування рабства створило в і без того соціально напруженому середовищі додатковий фактор напруги – рабства вже не було, але й не було адекватних механізмів інтеграції людей, котрі досі не мали жодних прав. Причина проста – соціальні інститути у США тоді практично що не існували, а донедавна рабовласницькі штати і общини не мали жодного наміру вкладати ресурси в інтеграцію людей, котрих вони все ще не вважали людьми. Закономірний наслідок у повоєнному та соціально нестабільному середовищі – зростанні злочинності.
Після прийняття Тринадцятої поправки і поразки Півдня у Громадянській війні кілька ветеранів Конфедерації створили Ку-Клукс Клан. Хоча деклароване завдання організації опиралось на другу поправку і полягало в підтриманні порядку і законности, фактично Клан продовжував політику раніших терористичних організацій, таких як «Лицарі золотого хреста». Спершу це було просто таємне товариство, котре лякало людей, загорнувшись у білі простирадла (забобонні люди вважали їх привидами загиблих конфедератів), але з розповсюдженням і стрімким зростанням популярности акценти змінились. Хоч номінально Клан мав би виконувати функцію міліції – зрештою, одним із засновників був суддя, а в багатьох південних містах шерифи і більшість авторитетних мешканців були членами ККК, насправді мета трошки відрізнялась.
Під збереженням порядку більшість учасників розуміли збереження і підтримку «традицій Півдня». Політика ККК передбачала утоплення, повішення, отруєння, підпали і майже завжди – особливу жорстокість. Страждали не тільки чорношкірі – білі республіканці з північних штатів також ставали жертвами Клану, а подеколи переслідували взагалі всіх людей, котрі працювали чи підтримували контакти з чорношкірим населенням. Така діяльність природно сприяла сегрегації та відмежуванню чорного населення. Нагадую, членство в Клані було дуже популярне серед владних еліт.
І так, все це було дуже давно, а другу поправку прийняли ще давніше, з тих пір усе змінилося, сегрегації немає, рабства немає, то нащо про це й говорити. Але це не зовсім так. Змінились часи, але не проблеми.
США, на відміну від більшости країн Європи, ніколи не припиняли бути США. Там не було воєн чи революцій, котрі б спонукали глобальне перетворення всіх інститутів, які формують державу. Тому сучасний расизм та непропорційну поліцейську жорстокість можна легко простежити до законів Кроу, котрі запроваджували сегрегацію. Закони Кроу легко простежити до діяльности Ку-Клукс Клану, котрий терором не давав чорношкірому населенню природно інтегруватися. Діяльність ККК легко простежити до невід’ємного права носити зброю, формувати збройні загони та переслідувати рабів-утікачів, гарантованого другою поправкою. І якщо наша мета – знайти винних, то їх легко побачити в авторах Конституції, котрі, незалежно від вихідної мети, створили країну неминуче расистською.
В принципі, можна сказати, що проблема не в Конституції, не у Вашинґтоні, не в Джефферсоні та не в Гамільтоні. Проблема є тут і зараз, а нищення пам’ятників може зробити хіба гірше. Але батьки-засновники, котрі уособлюють базові цінності, на яких збудовано Америку, відтак уособлюють расизм і дискримінацію. Це постколоніальний ресентимент, і ми його усвідомлюємо таки дуже добре. Не через ленінопад, постать Леніна не має нічого спільного з ушануванням пам’яти. Через пам’ятник Катерині Другій в Одесі.
Пригадуєте, як його встановлення викликало бурю обурення серед проукраїнських громадян? І хвилю схвалення серед проросійських? Причина доволі проста. В контексті Російської імперії Катерина Друга символізує золоту добу, велич держави і зведення Одеси як монументальний подвиг імперії. В контексті українського народу Катерина уособлює тиранію, ліквідацію вольностей і закріпачення. Можна скільки завгодно розуміти, чому проросійська сторона наводить свої аргументи, але нам від цього краще не стане і наше ставлення до Катерини не зміниться. Ось це той принциповий момент, який змушує нас трактувати пам’ятники не як витвори мистецтва, а як маркери простору, що закладають у нього певні смисли.
Расизм, як і імперіалізм, – це не ідеологія. Це ієрархії домінування, які здійснюють владу над людьми. Расизм функціонує на осі «людина – не людина», імперіалізм – на осі «цивілізація – варварство». Існування ієрархії домінування означає, що в нас є група привілейованих та група депривованих. І ці дві групи одні й ті самі символи сприйматимуть абсолютно по-різному і бачитимуть у них різні смисли.
Причина, з якої депривована група не відчуває пієтету до символів ієрархії, надзвичайно проста – для них ці символи означають не велич, а утиски. Знищення символу – це відмова від того смислу, який він для тебе презентує сьогодні. Ми міряємо своє минуле за своїм теперішнім. Тому можна сказати, що проблема не в батьках-засновниках як таких, а хіба в тому, що за століття американської історії в расових інститутах цього суспільства змінилось надто мало. Особливо якщо порівняти із суспільним запитом.
Читайте також: Антиінтелектуалізм як нова українська політика