Коли відходить війна – після неї вивільняється багато свобідного місця для осмислення і для результативних сублімацій, що призводять до не менш результативних перемін, а не лише перемін місцями. Бо на зміну фазі руйнувань приходить фаза творення, причому не з пустими залозами і мішками, повними репродуктивної енергії. Тому коли вона, після довгої розлуки з дійсністю, поновлює з нею стосунки – в результаті щось обов’язково народжується – "так починається контркультура".
І от у 1919-му, у Веймарі – в тому ж місці, в той же час, коли політики засновували Веймарську республіку – в паралельній інтелектуальній реальності митці й інженери засновували вищу школу Баухаус – творчий інститут, який вчив будувати красиво, але обходячись без сакральних орнаментальностей: дав широку дорогу функціоналізму, "закладав основи стилю", вчив поєднувати конструктивні основи з художніми. Кожна проектована фасадна лінія випростувалась, стала наче наріжною ватер-смугою: вирішальною, прямою, лаконічною, ліченою, відповідальною, прицільною і пристрільною, з початком в минулому і закінченням – у майбутньому.
Будинки позбулись обтічності, як непотрібного атавізму – мабуть, тому, що вони нікуди не рухаються. Опукла обтічність знайшла собі застосування в автомобілебудуванні й успішно пішла служити рухові, поки нові будинки позбувались надмірних формальних ваг. Було відкинуто манірність в архітектурі, продемонстровано можливість досягнення ефектів естетичного сприйняття загальними формами, а не дрібними деталями, ліпниною чи відвертими домінантними кольорами. Тобто було віддано фону фонове, а наріжному – наріжне, і все це – за рахунок формалізму. Тобто дешевим "коштом".
І прожив геніальний Баухаус стільки ж, скільки Веймарська республіка – до 1933-го. Далі був Гітлер, схильний до "неокласичних" перебільшень, якому це не вгодило недостатністю помпи: за ідеологією "нового порядку" все мало бути надпомітним. Але утиски Гітлера в кінцевому результаті лише прискорили поширення "угловатих" ідей Баухаусу світом: емігрувавши хто куди після розпуску, його члени проектувати не перестали – "сховались, але не припинили".
У Франківську теж є кам'яниці, збудоване у 30-х на цій хвилі. Вони різко відрізняються від всього, щойно спорудженого у сецесійних 20-х. Не кажучи вже про збудоване від 50-х до 00-х. Їх ріелтори називають "люксами" – як одиницю освітленості – хіба що за оптимальну інсоляцію кімнат, які саме в цих квартирах вперше перестали бути виключно прохідними і нестримно високими для тепла. Впізнавані фасади цих будинків ніби вкриті обвітреним піском – з усією його шорсткістю і тепломорфністю. Що навіює впевненість і спокій: пісок – найтерплячіший з натуральних матеріалів, якому дано пристосовуватись до людини – формою, температурою, кольором. А із сонцем він працює як катафот, або так, ніби сам містить багато кольорів і світла.
Завдяки саме цим будинкам уважна частина жителів Франківська в Європі може почуватись по-домашньому: там є такі ж "тапочки" – принаймні дуже схожі. Бо воно таке просте й хороше, що кожне місто і собі хотіло завести подібне. Тому створюється відчуття, що ми живемо на території з добрим корінням під землею, бо зовсім недавно тут працювали ніби ті ж будівельники, що й у Відні, Вроцлаві, Берліні і навіть у Тель-Авіві. Самі баухаузці цей стиль називали інтернаціональним (доки це слово не опорочила пропаганда) – бо відсутність на фасадах сюжетних ілюстрацій, маскаронів, горгулій та символів віри вимагає менше знань і умінь для його розуміння. Зате легко вписує їх в якісь готичні квартали чи дозволяє запросто сусідити з будинками модерну і барокко, навіть примирюючи їх один з одним.
Але є речі, про які неможливо говорити стисло – а лише стислозубо. Так от, виявляється, не прийшовся цей миротворчий стиль не лише Гітлеру. А й якомусь нашому сучасному підприємцю з Шевченка, 60. Він/вона запросто взяв і одну дев'яту одного з таких будинків непоправно покращив! Білилами! Як сільську хату! Білим по "золотопісочному", і вирівняв фасадну шорсткість – просто шпателем. Такий зненацький дадаїзм в сучасному середмісті, весела витівка в кольорі свіжої слини і євроремонту. А під усім побудував сходи – рожеві! На одному з останніх будинків передрадянського Станіславова, кожен виступ фасаду котрого створював лише півтон монохромної гри!
Якщо Гітлер повпливати на архітектуру так і не встиг (не враховуючи руйнувань), то наші – в теперішню війну – встигли (враховуючи руйнування)! Тільки от фрагментальна зміна кольору фасаду – це як примусова фрагментальна зміна статі людини, бо це розходиться із "задумом творця" вже після отримання результату творення.
І головне – заради чого? Ще якось можна пояснити боротьбу за життєвий чи бізнесовий простір, якщо їх критично не вистачає. Але ж для цього можна було спинитись на будівництві сходів до колишнього вікна. А білила і нова ліпнина – це зроблено просто, щоб нам сподобалось! Для душі і від душі! Це – для мене і для тебе! Щоб наші ноги самі понесли нас туди, у комерційну привабу! Тобто це – результат розрахунку, що наші комерційні потреби домінують над естетичними. Чийого розрахунку? Чому воно не працює в інших країнах?
Той же Гітлер, мабуть, пояснив би це проблемою крові. В тому сенсі, що з усього внутрішньо притаманного людині наймістичнішою компонентою є її особиста кров, вона прислуховується до її "покликів" і боїться її найменшої вирати: з усіх своїх внутрішніх рідин "хоче" бачити її в найостаннішу чергу. А еміграція – це пущена кров міста, краіни, і т.д. В 40-х кров нашого міста було відсотків на 80 перелито, і якщо такі сьогоднішні дії легко приймаються – значить, старі "поклики" більше не діють.
Бо зроблено це зараз, у час становлення правових стосунків, загальної "рівності в правах" – значить, так можна всім, з усім – значить, скоро невдосконалених фасадів 100-річної давності не залишиться. Бо всі вони по-підприємницькому вигідно розташовані. Тим більше, що таких будинків залишилось зо 2 десятки – "тиждень роботи".