fbpx

"Азов" і забуття

Суспільство 09:57, 18.06, 2014

Різниця між противниками – в тім, що одні готові втрачати особисте, щоб здобула країна, інші – готові підздобути особистого за рахунок всіх, хто в "решті".

Антимайданці, сепаратисти, терористи… – всі вони, напевно, поділяються на якісь види, триби, роди і підвиди, представляючи собою різні біологічні домени, але точно – того ж самого таксона, якому абсолютно «по боку», з якого боку нашого кордону він народився і прожив життя, котре віддає тепер так недбало, ніби перевертає відро з брудною водою на свіжовимиту підлогу.
Більшість з нас достатньо добре могли розгледіти лише антимайданців – зблизька і тривало. Тобто серед них були і майбутні терористи, але ще у початковій стадії становлення їхньої захопливої «громадянської свідомості».
Ми бачили, як вони цілодобово гуртувались біля магазинів – навпочіпки і з пляшками в руках: відійти від маркету подалі не пускала їхня пивна присядкувата навпочіпкість, мабуть, вироблена звичкою пити пиво, зосереджено згрупувавшись без штанів над всевидячим втопленим оком віходка.
Бачили пивні світанки – невід’ємні відбитки червоного напівсонного бордового сонця – на їхніх ранкових лицях і пустельний пісок із жовтої солі і червоного перцю в пекучих очах, сповнених безбережності – повної відсутності навичок берегти – все, окрім градусу, який ніби бере їх раз і назавжди – інсталюється, а далі тільки автоматично оновлюється, мов iOS.
І бачили, як ці затерплі, але блискучі очі зволожуються сльозогінними гідроксидними газами, що випаровувались з їхніх заочних очниць.
І острах, який нашаровується поверх усього цього, щойно хтось із них залишається наодинці, без поводиря для їхнього підсвідомого – не колективного, а груповичкового: один без одного вони втрачають мову, їхня мова потребує ще однієї пари таких же очей – як опори, милиць. Бо, не зважаючи ні на що – особливо на реалії – вони хочуть бути не гіршими сперечальниками за «противників». Яких погано розуміють, які говорять про «шось непонятне», лише сіючи почуття меншовартості, якого дуже не хочеться. Тому, коли діалог став неминучим, вони вирішили відмахнутись новим кордоном, лишаючись лише з тими, до кого «нема питань».
Натомість в батальйоні «Азов» воюють два кандидати наук, трохи аспірантів і більшість бійців – кількамовні.
Тобто це війна трикольорних проти тримовних, натхненна православним фундаменталізмом московського патріархату, який втиху оголосив московсько-православний «джихад».
І тепер навіть консервативний Ватикан порівняно з московським православ'ям виглядає як церковний Майдан.
Інший батальйон – "Айдар" цієї доби втратив чотирьох бійців. В ньому служить Петро Шкутяк – наш обласний депутат і ще "багато чого". Міг би й далі спокійно користуватись нехилою своєю посадою та непідробною любов'ю до себе всього навколишнього – людей і навіть долі (його багатодітність – доказ саме її любові). Всіх їх, разом з посадою і купою доступних йому видів "прикриття", він залишив з приводу самопризову. Проміняв високий рівень важливих керівних питань на "приземистий" рівень питань до автомата. Він порозуміється і з ним – Петро наділений особливим розумінням, звідси – його надзвичайна доброзичливість: здатність розуміти іншого – часто краще, ніж той сам себе, – робить людяність статусною фронт-рисою.
Добровільному прикладу Петра послідував інший Наш – колишній студент філфаку Руслан Берладин. Кілька днів тому йому, новому бійцю, що почав вивчати ази "Азову", від правого плеча майже відірвало руку. Нею він вміє грати на гітарі, записувати власні пісні, малювати, і – знову ж таки – "ще багато чого". Все це він буде вміти й далі, незалежно від того, як добре приживеться права його сторона "по новій": у різносторонньої людини – багато сторін.
В сумі різниця між новоспеченими противниками – в тім, що одні готові втрачати особисте, щоб здобула країна, інші – готові підздобути особистого за рахунок всіх, хто в "решті". Ця війна є нападом їхнього хапального рефлексу на Україну.
У одних кухнею організму виробляється самомотивація і вкидається в його мозок – як гормони, у інших виробляється лише самозахист, який блокує осмислення і чуттєвість.
Останні не цінують життя інших, бо звикли, що їхні життя, які великою мірою часто минають у забутті – не важливо, хімічному чи ментальному – мало чого вартують, попереду ніщо не радує (всілякі гарячі міські самопроголошені голови і підіслане «начальство» – це інша історія).
Для тих, хто вступив у стосунки із забуттям, воно стає привабливим, життя триває заради його безіменності – впродовж і вкінці. Тому помирають вони за ніщо і вбивають легко – ні за що. Бо важко поцінувати чиєсь життя тому, хто до власного ставиться, як до пса на іржавому ланці. Пса, якого щось налякало ще у щеняцтві – наприклад, різко відкрита парасоля – він же ніколи не стане досліджувати причину психотравми – такі пси сліди не беруть, а просто все своє стражне життя боятимуться і ненавидітимуть будь-яку відкриту парасолю.
Накінець, однією лише буквою змінивши одного чотиривірша, отримуємо пророче від Андруховича:
«Азов» – мої маленькі чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ 

туди, де кров з любов'ю черленяться,
де пристрастей і пропастей сувій…

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: