субота, 21 квітня

"Брат"

Іван Костюк Письменник, журналіст
"С восьмого сентября, Вася, у меня отпуск. Угадай, где я буду?.. Не обижайся, брат Васыль, может, мы встретимся..."

Двадцять п’ять років тому ми служили разом в армії. Там познайомилися, і відтоді доля ніколи надовго не розводила нас. Спершу були якісь причини для спілкування: спільні справи, допомога один одному. А далі, як то буває в житті, наша дружба стала категорією постійною.

Василь майже ніколи не надсилає мені листів електронкою. Ми, як це не дивно, не є "друзями" у Фейсбуці. І цьому просте пояснення – ми ледь не щодня балакаємо по кілька слів телефоном. Як правило, усе вкладається в кілька секунд: "Привіт! У тебе все добре? У мене також. Це був просто "контрольний" дзвінок".  Думаю, заледве чи багатьох здивує такий спосіб спілкування. Чоловіки, які разом пережили тяжкі хвилини в житті, хай і в далекому минулому, зберігають про це пам’ять назавжди. Отож ніколи не зайве переконатись, що ще хтось рідний думає про тебе, цікавиться, як ти там.

Думаю, якщо б не армія, ми ніколи б не перетнулися, навіть більше – якщо б зустрілися, то в нас знайшлось би небагато спільних тем для розмов. Але з віком усвідомлюєш: для того, щоб пізнати людину, яка за характером є закритою до світу, потрібен не один рік. Але якщо бодай трохи зрозумієш її, то ці стосунки, вважай, назавжди.

Тиждень тому Василь несподівано надіслав мені емейлом листа: "Привіт. З нашого призову в роті капітана Халілова служив один хлопчина з Росії – Борис Мархакшинов. Вийшов на мене у "ВКонтакті", перекинулись парою слів. Тобі буде цікаво…" І я почав читати це листування двох солдатів, які за армійською забайкальською звичкою називали один одного братами. Борис написав першим приблизно таке: "Здоров, Василь. Здорово, брат! Как дела? Не призывают тебя? Вообще-то, мы уже старые перечницы. Будешь на фронте, пиши. Может, скоро там же буду. Добровольцем! Я и в Чечне был в 2001 году. Знаю, умею!" Василь йому відповідає: "Привіт, Борисе! І що ж ти забув, брате, на Україні? Чи, може, життя покласти за кремлівське кодло охота? На вас ніхто не нападав. Чи, може, я чогось не розумію?" Борис буквально за кілька хвилин відписує: "Ох, брат, не особо охота головушку ложить. Просто мне в данный момент делать нехер. У меня после чеченской уже две специальности: механик-водитель плюс наводчик-оператор Т-72. А вообще я бухгалтер! У меня работа есть, Вася!" Василь йому пояснює, що ж ти, армійський брате, їдеш на Донеччину, невже тебе не стримують родина, жінка, діти, чи хочеться тобі, Борисе, грузом 200 або 300 з України приїхати. А Борис йому у відповідь, що за Расію йому обідно, он, вся російська преса переконує, що знущаються над росіянами в Україні буквально на кожному кроці.

І так ведуть вони довгу-довгу розмову. Борис урешті повідомляє: "С восьмого сентября, Вася, у меня отпуск. Угадай, где я буду?" І водночас говорить: "Не обижайся, брат Васыль, может, мы встретимся. Я в тебя стрелять не буду! И еще: не ходи воевать, у тебя семья!" Василь пише, що якщо покличують, то піде воювати і краще, щоб вони на фронті не зустрілися. Росіянин у відповідь: "Не дай Бог свидеться. Считаю тебя братом по в/ч 52519. Будь жив". 

Після того, як я прочитав це листування, за кілька днів зустрівся з Василем. Він розповів мені, що продовжив листування з Борисом і той урешті погодився не їхати на війну. Чи не єдиною причиною було те, що може зустріти на фронті з українського боку сорокап’ятилітніх братів по Забайкаллю. Однак того ж дня з "контактів" була видалена його сторінка. Чи зробив він це сам, чи втрутились феесбешники, залишається лише здогадуватись. Після восьмого вересня минуло вже більше тижня. І цілком імовірно, що рускій "брат" видивляється в танковий приціл українського десь на передовій поблизу Донецька. 

КОМЕНТУВАТИ