середа, 24 січня

Брати

Іван Костюк Письменник, журналіст
За ці півроку про Україну пишуть поляки, чехи, хорвати, мадяри. Урешті, нема країни на європейській мапі, де б мислячі й чесні люди не признавалися й не підтримували української справи.

Уже минуло з десяток років з того часу, коли чимало перекладений і в нас відомий польський письменник Анджей Стасюк у своєму лемківському селі в Бескидах писав про свої враження від війни. Він виходив на поріг і дивився в небо, де над головою пролітали бомбардувальники Північноатлантичного альянсу. Вони летіли скидати свій смертоносний вантаж на Сербію, чи, як тоді казали політики, на режим Мілошевича.

Стасюк казав, що не може позбутися жаху і внутрішнього тремтіння від того, що чує і бачить, адже над його головою пролітала смерть. Тоді у високих кабінетах пояснювали: «Це будуть лише точкові удари: кілька військових заводів та баз, ще, може, один-два аеродроми». Анджей зауважував, що побачене особливо дисонує, наприклад, з пачкою прального порошку, на якому десятьма або й більше мовами чи не половини Європейського Союзу написано, як користуватися гігієнічним засобом. І таких побутових прикладів об’єднаної і начебто відкритої Європи в його Польщі ціла купа. Але це аж ніяк не перешкоджало бомбардувальникам летіти на Балкани і таким чином «об’єднувати» Європу також.

Я проти Мілошевича, хоч зараз це вже не має ніякого значення. Я добре знаю, хто такі четники і що вони робили з хорватами, боснійцями, словенцями і передовсім з українцями. За останніх не було вступитися нікому. Зрештою, як і завжди це є.

Але минулого літа, вже вкотре відвідуючи сербську воєводину, я переходив міст у Новому Саді. Мій приятель Михайло Рамач, письменник і журналіст, укотре нагадав мені, що під час бомбардування НАТО Сербії на Новий Сад було скинуто лише кілька бомб, жодна з них не влучила у військову частину. Жертв було лише дві: випадковий глядач на балконі одного з будинків, який загинув чи то від осколка чи від вибухової хвилі, та інший загиблий, що вертався, переходячи міст, над ранок з нічної зміни. За гіркою іронією долі, це був українець. Він, як виявилося, став чи не єдиним на ввесь Новий Сад, хто змушений був відповісти за режим Мілошевича.

На війні гине чи не найбільше цивільних і, звичайно ж, безневинних людей, бо їм заледве чи хтось може допомогти. Якщо могутні держави ще якось вдають або й здійснюють допомогу своїм громадянам, то українцям годі на когось сподіватися, бо сподіватися в українській реальності – це вже якось непристойно. За кордоном нас найбільше підтримують якісь найбільш нормальні люди, переважно це інтелектуали та митці. Політики зазвичай віддають необхідну дипломатичну данину, а далі не переймаються думками про європейську, але все ж країну третього світу.

Один із найбільш імовірних претендентів на Нобелівську премію хорватсько-боснійський письменник Міленко Єрґович у березні чимало своїх рядків присвятив Україні. До цього його спонукала заява хорватського прем’єра Зорана Мілановича, який, відбуваючи до Австралії, на закид про те, що не коментує ситуації в Україні, відповів приблизно так: «Україна від нас далеко».

Міленко Єрґович з гіркотою зауважив, що із Загреба до України, навіть якщо це Галичина, можна велосипедом доїхати. А цю дорогу в Другу світову хорвати міряли своїми ногами. Тому Україна не просто близька до Балкан, вона є самими Балканами, як і навпаки. Не варто зайвий раз переказувати, як Єрґович відзначає, що український народ героїчно виборює не лише свою свободу, але й свободу європейських народів загалом.

За ці півроку про Україну пишуть поляки, чехи, хорвати, мадяри. Урешті, нема країни на європейській мапі, де б мислячі й чесні люди не признавалися й не підтримували української справи. У контексті цих міжлюдських стосунків часто звучить слово «брати». І воно не випадкове. Сенс міжлюдського братерства в цей час уже вкотре осмислюється по-новому. І поштовх до цього дали українці.

Хоч як би мені важко не було це усвідомлювати, але поодинока постать сивого чоловіка під українським посольством у Москві з плакатом «Українці, вибачте нам» є також символом братерства. Адже навіть там, у царстві темряви, знаходиться хтось, хто розуміє: кати колись щезнуть, а тих, кого ще вчора називали братами, благати про прощення треба вже зараз. 

КОМЕНТУВАТИ