fbpx

​Франківськ гомеричний. Геракл і правило виживання

Стиль життя 16:05, 29.11, 2016

Він невисокий на зріст, хоче бути струнким і лишається таким попри свої безкінечні подвиги.

Провокатор. 

Пияк.

Вічний неофіт.

З касти тих найкращих неофітів, які наспраді все вже знають, але не хочуть зізнаватися, аби не псувати собі і іншим насолоду від світу, який аж ніяк не стає естетичнішим від передозованого знання.

Він продовжує пізнавати світ, закаламутивши у ньому воду, бо тоді видніше, хто є хто. 

Він будь-якої миті готовий до пригод, і якщо ви бачите Богдана Бринського у спокійному, розслабленому стані, це означає лише, що за кілька хвилин все зміниться, і амазонки, Лернейська гідра або ще якісь Авгієві стайні вимагатимуть його негайної присутності у якомусь із закутків Порту Франківськ, де воля богів потребує його негайного втручання.

“Хто буде Гераклом у нашому Пантеоні?” – спитав якось Сергій Борис, і хтось із нас, не вагаючись, вигукнув: “Бринський!” 

Жодних суперечок щодо цієї кандидатури не виникло. 

Ніхто не мірявся пензлями, дахами, сніговиками на цих дахах; адже немає сенсу конкурувати з Бринським: ніхто босоніж не вилізе на крижаний дах власної майстерні, крутезний такий дах, вкритий ожеледдю, слизький, небезпечний, щоб повернутися всередину через очну западину вікна, виконуючи цей героїчний маневр лише заради однієї мети: бути почутим у себе ж на кухні, де вечорами збирається так багато богів з франківського пантеону, що смертним героям навіть рівня Геракла доводиться демонструвати надлюдські можливості, аби зайняти серед них належне місце.

“Дужі будем!” – вигукує Бринський, стоячи на підвіконні з того боку, де ожеледь і сніг, дивом тримаючи рівновагу.

І тут навіть найзатятіші графомани-літописці за столом його майстерні замовкають, лишаючи простір для Бринського, який нарешті виборов своє право на слово. 

“Навіть на власній кухні?” – здивується читач, не обізнаний з місцевими реаліями. 

Так, навіть на власній кухні. 

Кожна така мандрівка може бути останньою для нього, та й для всіх нас, бо якщо Бринський-Геракл послизнеться і впаде з даху, закінчиться ціла доба на розі вулиць Мазепи і Бельведерської, а цього допустити аж ніяк не можна. 

Тому ми всі тут намагаємось зупинити його від цієї еквілібристики. Боячись втратити не його, а себе поряд із ним.

Бринського неможливо фільтрувати чи змінювати, на нього не можна дивитися під різними кутами. 

Кут завжди один – це він сам.

Ніхто інший не вміє пити, як Бринський, – завжди стоячи струнко, вигинаючи спину, як кіт, але в зворотному напрямку – хребтом не до світу, а до черева, вглиб; розпрямивши плечі, витягнувши шию і стаючи вищим.

На відміну від інших, хто тягне лице до горілки, Бринський завжди тягне горілку до лиця, що робить його стрункішим і організованішим за більшість художників, яких мені доводилось бачити.

Майстерня Бринського – явище, без якого неможливо відловити справжній кайф від Франківська. 

Сюди запливали і герої, і нездари, тут пили і малювали, малювали і пили; жили, відчуваючи, що вже далі так жити не можуть, але поверталися туди знову і знову.

Життя відбувалось тут стільки разів, що стільки не живуть, навіть художники і поети, навіть у Порто-Франко.

Я не можу сказати, що в захопленні від усіх його робіт. Це було б лестощами, а він їх не потребує, бо сам прекрасно знає власну силу.

Він шукає і постійно щиро закохується у пошук, боячись того, що нарешті знаходить. 
А коли вже нарешті знаходить – ховає ту свою знахідку у найглибшу шафу.

Бринського не можна зупинити, бо він не зупиняється ніколи і не залишає почате, бо вже не владний над ним – воно рухає його, кудись веде, штовхає, мастить червоною фарбою лице, робить жінок на його картинах рябими, рудими і цицькатими, навіть якщо вони зовсім не руді і ані грама не цицькаті. 

Богдан Бринський

Просто Бринський любить їх саме такими, а хто ж його зупинить?

Бринський нагадує героя, який щойно повернувся з війни і не дає сам собі ради із тим, що робити з минулим, тому і ховає його якнайдалі від власних очей.

Так було із “Крутами”, можливо, найкращою роботою художника Бринського, яку він намалював років за п’ять до нинішньої війни.

Тепер він не може дивитися на свої Крути і сховав їх десь поміж усякого мотлоху на горищі (посеред слоїків з натхненням і квашеними помідорами, попід повішеним на балці Іллічем і слухавкою старого телефону, який нікуди не дзвонить).

Картина, цілком імовірно, і лежала б там, якби не Тарас Прохасько, який не міг дати спокою чужим привидам і таки змусив автора витягнути їх назовні.

“Маєш там одну файну роботу”, – сказав тієї ночі Тарас, і Бринський не зміг більше лишати привидів Крут зачиненими на своєму горищі під наглядом повішеного Цербера.

Богдан Бринський

Бринський намалював Крути, а як на мене – ілюстрацію до будь-якої війни зі страшним вирішальним боєм біля залізничної гілки, що обривається десь у снігах між Сходом і Заходом, на перетині воєн, часів і світів. 

У будь-який час.

Щомиті.

Просто зараз…

Екскурсія горищем Бринського вимагає терпіння, наснаги і до дідька вільного часу, адже, коли потрапиш до нього за присутності господаря у доброму гуморі (а ніхто з нас не бачив його іншим), це вимагатиме більше часу і енергії, аніж Лувр, Жорж Помпіду і “Мулен Руж” разом узяті.

Іноді він робить неймовірну зупу з карпатської бринзи.

“Дзембронська. Овеча. Смердюча!” – тішиться господар, подаючи страву на стіл, і це, присягаюсь, найкращий суп, який мені коли-небудь доводилось куштувати.

Секрет цієї страви в тому, що вдома не має бути жодних інших інгредієнтів, окрім квасолі, картоплі і оцієї карпатської бринзи, яку він одного разу вирішив кинути в киплячий глек.

Богдан Бринський“Дужі будем!” – виголошує Бринський, не лишаючи вибору ані собі, ані своїм гостям.

Одного разу до Бринського завітав його давній товариш скульптор Богдан Гладкий.
“Зроби з мене нормального пияка, чмошника, бійця!” – попросив його Бринський.

Він вміє говорити до біса влучно, коли сам чітко знає, що має на меті.

Я прийшов до нього одного разу, представившись журналістом. 

В той момент Бринський не готовий був давати інтерв’ю, його цікавив перший сніг на даху майстерні і перспектива пірнути у цей сніг. 

Наступного ж ранку інтерв’ю вже не готовий був брати я…

“Розкажи мені секрет виживання від Бринського? Такі собі “правила життя”?” – спитав я в господаря зранку.

“Сідай, – одповів Бринський. – Сідай, а тоді поговорим”.

Того ранку я не міг сідати за стіл, адже мав якусь невідкладну справу, що кликала мене у місто і дзеленчала в кишені, як самотнє, істеричне пташеня.

“Не можу зараз, Бринський. От саме зараз – ніяк”, – почав виправдовуватись я.

“Ну, не можеш, то іншим разом, – посміхнувся Бринський. – Дужий будь!” – промовив він і проковнтув вміст чарки у своїй класичній манері – високо піднявши голову, розпрямивши спину, заклавши за неї руку і втягнувши хребет черевом чи черево – хребтом.

Богдан БринськийТого ранку, коли Бринський входив у свою роль Геракла (а радше не виходив з неї), я зрозумів, що інтерв’ю не відбудеться.

Ані сьогодні, ані будь-коли. 

І не тому, що нам нема про що поговорити, – із цим якраз жодних обмежень і табу, – наші пекельні кола, як Авгієві стайні, нескінченні, а отже, безкінечні і розмови про них.

Інтерв’ю стало непотрібним, коли я зрозумів, що воно вже відбулося.

Бринський вже озвучив головне правило життя, по яке я до нього прийшов: “тримати спину рівно”.

Спитайте в будь-якого лікаря-ортопеда, в антрополога, в якого-небудь фахівця з давніх цивілізацій: чи є щось важливіше за просте правило завжди рівно тримати спину? Чи є щось мудріше за технології наших прапрабабусь, які били лінійкою по спині згорбленого школяра?

Даю вам стовідсоткову гарантію, що будь-який з тих спеціалістів негайно відправить вас до майстерні Бринського зі словами: “Спину тримай рівно. І дужий будь”.

Читайте також першу частину “Франківська гомеричного

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: