Щось подібне вже відбувалося сто років тому. Кожного разу, коли Азія наступає на Європу, лінія фронту проходить тут, по місцях, які добрі відомі всім нам. Колись серед європейських політологів був популярний погляд на Україну як на край, що замикає європейську цивілізацію на сході, свого роду "останній рубіж". Звідси – дещо поблажливе ставлення до цієї "присмеркової зони", яку західне ліберально-демократичне панство завжди було готово використати – якщо що – як розмінну монету. Втім, тепер ми знаємо: Україна – це не останній рубіж Європи. Україна – її перший форпост.
Сто років тому, коли Австрія відкрила набір добровольців на фронт, серед українців зголосилося стільки охочих, що довелося вводити квоти. Так само і березень 2014 року запам’ятався Києву, Дніпропетровську, Харкову, Львову, Івано-Франківську чергами у військкоматах. І воєнкомам знову довелося вигадувати квоти, не знаючи, що робити з цим напливом. Виявилося, за минуле непросте сторіччя в нас не змінився ні національний характер, ані зовнішній ворог. Як і тоді, до лав війська пішли ті, хто до цього жив якимось звичайним життям, – але настав момент, коли довелося відкласти мирні справи та взятися до зброї. І вчорашні менеджери стали героями.
Цікаво інше. Є люди, які готові використати будь-що (діти, робота, старі батьки, кредит врешті-решт) як виправдання для себе, чому вони не в "гарячій точці". А є інші, для яких все назване не виправдання, а навпаки – звинувачення. Вони не зможуть собі вибачити, якщо будуть не ТАМ. Пам’ятаю, що в тривожні дні та ночі Майдану найкращі дружини не питали своїх чоловіків, чому вони не вдома. Навпаки – питали, чому ті вдома, а не там, де зараз мають бути. І ми намагалися не дати їм приводу це запитувати.
Я не можу назвати себе близьким товаришем Петра Шкутяка. Напевно, всі рази нашого спілкування можна перерахувати на пальцях однієї руки. Востаннє – ввечері 1 грудня минулого року, коли ми сиділи в київському барі, гріючись та відходячи від подій біля адміністрації президента. В Петра були червоні очі – давався взнаки сльозоточивий газ. Я був радий, що він тут, хоча і не здивований цим – інакше просто не могло бути. І кожного разу протягом грудня – січня – лютого, коли ситуація в Києві ставала загрозливою і сюди вирушали на підмогу колони машин із Західної України, я знав, що десь там серед них був і Петро.
Потім я дізнався, що він воює добровольцем в "Айдарі". Потім – про його поранення. Потім – про те, що операція минула добре і він поправляється. Маючи чотирьох дітей і посаду депутата облради, він, як ніхто інший, міг би себе переконати не бути ТАМ і знайти причини, чому він потрібніший тут – так зробило чимало інших. Але ми можемо переконати всіх, крім власної совісті.
В українському фільмі "Нескорений" є такий епізод: кур’єр з Європи просить Романа Шухевича залишити армію та перейти кордон – мовляв, він надто цінний, щоб залишати його в цій вже безнадійній ситуації. На що Шухевич відповідає приблизно наступне: "Вояки, які становлять Українську повстанську армію, – це звичайні хлопці. І так само добре, як вони робили будь-яку мирну справу вдома: господарювали, кохали дружин, виховували дітей, – так само добре, без зайвого пафосу, вони будуть воювати та вмирати за свою країну. Тому, звісно, я не можу їх покинути".
Сьогодні такі ж хлопці воюють на Сході. І я радий знайомству з одним із них. Знаю, що Петро однаково добре та без зайвого пафосу робить те, за що береться. Виховує дітей, коли час їх виховувати. Працює, коли час працювати. Веселиться, коли час веселитися. І воює, коли час воювати.