fbpx

Історія і наші уявлення

Політика 11:18, 15.10, 2015

Юрій Андрухович колись написав: "Усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов'язково з нами трапляється. Штука лише в тому, що завжди надто пізно і завжди якось не так". Важко щось заперечити: більшість із нас мріє потрапити в Історію, але, як правило, потрапляє в неї не з того боку, з якого хотілося б.

Роман "12 обручів" був виданий у 2003 році. Навряд чи його читав тодішній народний депутат, колишній член соціал-демократичної партії (об’єднаної) і колишній засновник партії "Солідарність" Петро Порошенко. 

Історія тієї "Солідарністі" виявилася миршавою і багатообіцяючою водночас. Проіснувавши декілька місяців, вона увійшла до Партії регіонального відродження "Трудова солідарність України", більше відомої нам під назвою Партії регіонів. Цікаво, що словник потрактовує солідарність не тільки як "співдружність", але й як "кругову поруку". Ну що ж, все здається логічним.

Ми феноменально прив’язуємося до улюблених слів. Тим більше, як бізнесмен, Петро Олексійович, мабуть, добре розуміє важливість вчасно зареєстрованої торговельної марки. Мине приблизно 15 років, і вже ця "Солідарність" реінкарнує в українському політикумі – і знов в якості кругової поруки. Знов інтереси моменту підштовхнуть її засновника до союзу з "представниками трудових регіонів". Тим більше, що обличчя нових-старих союзників є знайомими та близькими. Те, що це відбудеться в загальнонаціональному масштабі, – безсумнівно, як вже відбулося в масштабі місцевих виборів.

Взагалі, треба відзначити виняткову схильність Порошенка до перевтілень та реінкарнацій. В 2002 здавалося, що "Солідарність" завершилася, аж ось вона виринула на бігбордах і телекранах. Після скандалу 2005 року політична кар’єра Петра Порошенка, очільника "любих друзів", так само ніби добігала кінця. Але він відлежався і повернувся. Всього лише 2 роки тому Порошенко бажав бути мером Києва та щиро вірив, що посада президента досягається виключно після сходинки прем’єр-міністра. І дуже переймався через відсутність відповідного рядка у власній трудовій біографії. Втім, життя буремне: в травні 2014 року Петро Олексійович став таки головою країни, не лише проминувши сходинку прем’єрства і другий тур, але й великодушно віддавши тепер непотрібне йому мерство Віталію Кличку (який в свою чергу мріяв про нього не менше, ніж його патрон – про булаву).

Здавалося б, до чого в намальованій ідилічній картині цей неприємний пасаж про майбутнє, яке завжди не відповідає нашим уявленням? Про Історію, в яку ми часто потрапляємо не з того боку? Ніби ж усі щасливі і махають рукою з трибуни під пафосні і в цілому правильні слова?..

Калігула мріяв прославитися в амплуа полководця, але прославився в якості божевільного. Павло І планував залишитися в історії в якості ліберал-реформатора, але його згадують переважно як недолугого блазня.

Часто нам здається, що достатньо наслідувати лише зовнішні атрибути якогось процесу – скажімо, процитувати Лі Куан Ю на інавгурації –  і ми отримаємо тріумфальну перепустку в історію. Навіть якщо за цією цитатою більше не буде стояти нічого.

Ну що ж, дрімз кам тру, як то кажуть. Але.

Приклад життя і смерті Калігули чи Павла І якнайкраще свідчить про те, що залишитись в історії не так і складно. Тільки роль, в якій це станеться, легко може виявитися небажаною і страшною. 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: