Кедь ми прийшла карта...

– Знаєш, куди я їду? – питає мене круглолиций чоловік у тамбурі потяга "Івано-Франківськ – Київ". 
– До Києва? – питаю.
– Нє. В Києві пересадка. Далі на Москву. 
– Он як. На москалів працюєш?
Він дістає з пакета дволітрове пиво. Воно тепле. 
– А що робити? – він трохи втягує свій живіт. – У мене двоє дітей. Я з Надвірної. Гуцул. Роботи нема. Дві вищі освіти. І мушу їхати до москалів. На стройку. Але я там кажу, що я Бандера. І ніхто нічого. Кричу, що Бандера, а вони мовчать.
– П…здиш, – раптом втручається в розмову високий сивий чоловік. – Тебе б там за Бандеру зразу скрутили. 
– Не п…жджу. Кричу, що Бандера! 
– Ви теж у Москву? – питаю у старого.
– Нє, не так далеко, – він прикурює нову сигарету від попередньої. – На фронт. Замість сина іду добровольцем. Дніпро-1.
– Замість сина? – у мене відбирає мову.
– Домовився з воєнкомом. Їм головне цифра. То яка різниця. Мені 55, вже нажився, а син хай ще поживе. 
Бандера з Надвірної мовчить. 
– Ви мєнт? – питаю я, згадуючи, що Дніпро-1 – це батальйон МВС. 
– Було колись. А взагалі я зодчий. 
Чоловік прикурює уже третю поспіль сигарету, я йду з тамбуру. В голові крутиться "Кедь ми прийшла карта на роковаць".