Ось буквально перші півгодини по приїзді.
Піднятися по сходах вокзалу, тарабанячи тяжелезну сумку вверх, відбитися від навали злих таксистів, які кидаються на тебе, наче ти вже винен їм грошей… Потім, після цієї навали, проходиш попри крики "вінніца!!! вінніца!!! палтава!!! чєркаси! нєзабиваємая екскурсія кієвам!!!! Пакупайтє білєти в макдональдсє!!!" Якщо ви пройшли і цей левел, то наступним будуть чуваки біля входу в метро – хто тикає вам якісь стрічечки, хто "газєту вєсьці", а хто з очима вуличного собаки мовчки простягує руку…
Коли ви подолаєте і цей етап, то нарешті почнуться справжні пригоди. Спочатку стоїте прямо на проході, щоб купити жетон, під ногами в тисяч людей, які безперервним потоком йдуть всередину. Це круті – в них жетон вже є. Тому вони дивляться на тебе з презирством. Ти ж їм заважаєш!
Далі ескалатор. Це прекрасно. Це Орвелл! "Шановні пасажири! Не можна стояти спиною вперед! Не можна бігти! Не можна класти сумки! НЕ МОЖНА НЕ МОЖНА НЕ МОЖНА!!!!!! СУВОРО ЗАБОРОНЕНО!!!!!!!" Потім доїжджаєш донизу – і зустрічаєш суворий погляд тьотки, яка сидить в буді і строго проводжає всіх очима. Або спить. Хтось взагалі знає, навіщо ці тьотки і їхні буди існують?!
Тим часом пригоди продовжуються. Якщо ти не місцевий і тобі треба на станцію на твоїй гілці – тобі пощастило. Бо якщо треба пересісти на іншу гілку – то ти не взнаєш, де. Бо навігація геніальна: просто лінія з переліком станцій цієї гілки. І пересадка там і там. Куди? А хз. Вгадуй. А якщо ти ще й не україномовний – то просто помолись за працівників ґуґлмепс. Він знає, що робити і доки їхати. Бо київський метрополітен на тебе тупо забив.
Але і це ще не все! В тебе є унікальна можливість знати, коли звідси поїхав останній потяг! (нікого не цікавить, що тобі треба не цього, а знати, коли приїде наступний). Коли ж нарешті потяг приїде і двері відчиняться – мікрофон почне кричати "Громадяни! Заходьте і виходьте швидше! [жизьнь – ета боль]".
Ну, і якщо упустити аналогічний процес виходу з метро, коли ви таки знайшли свою станцію, піднялись по ескалатору, пройшли під поглядом тьотки з будки, послухали, що НЕ МОЖНА, і таки вийшли, то з'являється наступний левел: пішохідний квест.
Це ще одна збірка порад, як зробити місто нестерпним для людей. Отже, берете тротуар, не ремонтуєте його стопіццот років, шоб там можна було гарантовано зламати ноги, і… ні, не пускаєте пішоходів! Ні в якому разі! Запарковуєте їх машинами! Ось що робить місто справді некомфортним. Зробіть так, щоб людина не забувала: жизьнь – ета боль. Забувати цю істину не можна! Відволікатись від ям, машин, приставал, спотикачок, піднімати очі вище землі не можна! Бо це може призвести до появи неправильних думок! Це небезпечно. Люди, що думають, починають задавати питання, висловлювати претензії, проявляти нездорову активність. А там хто знає, що далі? Раптом захочуть побудувати комфортне місто, комфортну державу, громадянське суспільство…
Ні. Чур-чур-чур.
Жизьнь – ета боль. Ласкаво просимо в кієф.
UPD: хочу додати, що ця замальовочка – це більше, ніж буквально про метро в Києві. Це така собі ілюстрація стану розвитку громадянського суспільства в нашій країні. Алегорія. Насправді, ми піднімаємо голову і вже почали задавати питання. І природно, що Системі це не подобається. Але вже пізно. Процес пішов.
Читайте також: Берлін. Місто для людей – 1; Берлін. Місто для людей – 2, Берлін. Місто для людей – 3.