fbpx

"Мы без связи и термобелья в разведку не пойдем"

Суспільство 10:04, 29.08, 2014

Дуже приносять шкоду крикуни і панікери. Переляк у них створює таку захисну реакцію, коли вони всюди бачать ворога, всі їх зрадили і ніхто, крім них, не воює.

У нас свого часу з’явився такий жарт. На точці М. комбат гірських стрільців вибудовував оборону (це окрема тема, але про того комбата та мукачівських стрільців враження якнайкращі). Також розставляв секрети. Прийшла і наша черга. На нашій точці було троє, це був дальній секрет. Коли комбат гірських стрільців дозволив повернутися, серед наших ми побачили групу добре екіпірованих хлопців (пізніше ми подружилися, і вони добре воювали). Їм все не подобалося: зв’язку немає, того немає, сього немає… І вони не виконали команду комбата – не пішли в секрети. Вони тільки прибули і вважали себе сильними спецами. Комбат припинив з ними розмову, бо то не були його солдати: його люди б не посміли не виконати команди. Але він подзвонив дяді Саші і сказав, що заміни не буде і ви залишаєтеся на другу добу. Дядя Саша відповів, що команду зрозумів. Цілу ніч була гроза. І в нас на той момент не було ні дощовиків, ні зв’язку. Чесно кажучи, було дуже приємно, коли нас замінили.

Саня-бетеерщик, інакше ми його не називали. Заїхав на точку М. в перший же день і більше місяця не сходив з передової. Він був закріплений за своїм БТР-ом – сам один. Він не мав ні змінного взуття, ні рації, ні можливості зарядити телефон. Ми часто чергували з ним. Це було класно, бо поруч був надійний і світлий чоловік-воїн. Коли ми бурчали, мовляв, що таке, чому тебе не замінять, давай скажемо твоєму командиру, він заперечував і просив нікому нічого не казати. Так само він приховував усе від своєї сім’ї. Він їх дуже любить і переживав за них. Та взагалі-то, всі, коли говорили з рідними, то було чути: все добре, ми в тилу, тут не стріляють і т. д., і т. п., головне – щоб в цей момент не влупила гаубиця чи хтось не крикнув "Град!". Через місяць Саню змінили. Знаю, що він зремонтував свій БТР і знову поїхав на передову. Вже довго не можу з ним сконтактуватися. Таких, як він, один на тисячі.

Ми штурмували прохід в Луганський аеропорт. Нас просто, як завжди, підняли і сказали "повна бойова", і ніхто не питав, чи спав ти, чи їв ти. Бери побільше патронів, гранат, "мух" і т. д. Пізніше в дорозі вже сказали, що їдемо пробивати дорогу в аеропорт. Там до наших вже тиждень не можуть пробитися. А в аеропорту – вбиті, поранені. Дорогу пробили, закріпилися, колони поїхали і туди, і назад. Зі мною в лікарні тут є хлопці, які були в аеропорту, були поранені і їх вивезли. Нам приємно дивитися один одному в очі. В нашому батальйоні за ці дні було близько 20 вбитих і приблизно стільки ж поранених. Не знаю, які втрати в інших частин, але точно були. Для мене особисто було за честь брати участь у цій операції.

Я, коли дивлюся тепер часті мітинги на тему, куди потрібно направити сили, де прорватися, чому міністр чи президент нічого не роблять, то задаюсь одним питанням: чи справді усвідомлюють мітингуючі, що президент чи міністр віддають команди, а виконувати їх буде не уявний солдат, а син, чоловік, батько? І ймовірно, що він загине чи стане калікою. Чи усвідомлюють, що танк не їде і не стріляє без танкістів, а артилерія без артилеристів? І їх всюди супроводжує піхота. Я запитав у водія-механіка БМП, чому їх тільки двоє, чому також тільки двоє танкістів. Хоча мало б бути мінімум 3-4. Відповідь проста: когось вбило, іншого ранили, а замінити немає ким. От вони і заряджають, і ціляться, і керують, і з кулемета стріляють. Все в одному. Приблизно така ж ситуація в артилеристів.

Дуже приносять шкоду крикуни і панікери, п’яниці (останні менше). Переляк у них створює таку захисну реакцію, коли вони всюди бачать ворога, всі їх зрадили і ніхто, крім них, не воює. Хоча в них завжди є важлива причина, щоб не піти на бойову. І власне не потрібно, бо від них дуже багато шкоди. Боятися – це нормально, і нормально, коли людині важко це побороти. Це потрібно визнати, і всі тебе зрозуміють. На передовій таких одиниці, а от в тилу вони займають велику частину ефіру.

Мій брат Петро втік до армії. Таки втік, бо його ніхто не викликав і мама не пускала, але він вже дорослий, закінчив університет. Він після військової кафедри має офіцерське звання. Коли в нього що не запитаєш – в нього все добре. Форма одна, заміни немає – добре. Берци видали, вони мене натерли, то я свої черевики з дому взяв – та й добре. Годують добре. Спати добре. Йому дали солдатів, і в нього, ну, не дуже все добре. Старші мужики довкола, він для них ще не лідер. Каже, п’ють безбожно, а потім скажуть, що їх не вчили і не готували. А таки хтось скаже.

А тепер повернемося до Сані-бетеерщика. На передовій, в бою, куди не глянеш, а навколо люди, схожі на нього, – світлі, надійні, мужні. Всі зі своїми гострими кутами, але кожен – це особистість.

Мені декілька разів задавали питання, чи правда, що активні бойові дії ведуть в більшості добровольчі батальйони. І я завжди трохи з обуренням відповідав, звичайно, що ні. Воює вся армія, а добровольчі батальйони – лише невелика частина цілого. Але мене постійно муляло, що я не закінчив. Бо правильно сказати, що воюють добровольці в усіх частинах військ. Ті, хто не втік, хто не заніс штукар воєнкому, в кого тиск не піднявся, кого жінка під диван не загнала. Їм за честь воювати в українській армії за Україну. І хоча їх тільки двоє в БМП, але вони зроблять роботу, виконають наказ. І, як казав мій дідо, добро буде зверху над злом.

Цей вірш написав Кіплінг, а переклав Василь Стус. Я б з сказав, що це про Саню-бетеерщика і всіх добровольців на передовій.

Коли ти бережеш залізний спокій

всупір загальній паніці й клятьбі,

коли наперекір хулі жорстокій

між невірів ти віриш сам собі.

Коли ти вмієш ждати без утоми,

обмовлений, не станеш брехуном,

ошуканий, не піддаєшся злому

і власним не хизуєшся добром.

Коли тебе не порабують мрії,

в кормигу дум твій дух себе не дасть,

коли ти знаєш, що за лицедії –

облуда щастя й машкара нещасть.

Коли ти годен правди пильнувати,

з якої вже зискують махлярі,

розбитий витвір знову доробляти,

хоча начиння геть уже старі.

Коли ти можеш всі свої надбання

поставити на кін, аби за мить

проциндрити без жалю й дорікання –

адже тебе поразка не страшить.

Коли змертвілі нерви, думи, тіло

ти можеш знову кидати у бій,

коли триматися немає сили

і тільки воля владно каже: стій!

Коли в юрбі шляхетності не губиш,

А бувши з королями – простоти,

коли ні враг, ні друг, котрого любиш,

нічим тобі не можуть дорікти.

Коли ти знаєш ціну щохвилини,

коли від неї геть усе береш,

тоді я певен: ти єси людина

і землю всю своєю назовеш. 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: