На "духовний сніданок" вперше побачив у нашому парку (Франківськ) на лавці тьотку в "позє іспражнєній". В блискучій фіолетовій куртці, лакованих чоботах під широко розведеними колінами і з приреченим бананом у роті.
Першим ділом замерехтів мені чомусь наш крає-угольний "угольний край", разом з підозрою, що це він дає нам такого чєловєчєского уґля.
Коли опинився ближче – почув "Кооооля, я тварооога хачюю" – з характерними затухаючими голосними – які теж ніби навпочіпки – скидають вагу прям на очах. Отже, таки Донбас – він творожняк не гонить. І порожняк не гонить: він його возить за собою. Не знаю, чи переселенців переселяють прямо в таких позах, але Донбас точно "ніхто нє поставіт на колєні", поки він сидітиме "на корточках": це ж – поверхом нижче.
Я не прикрашаю місцеву гопоту, але наші тітки привселюдно так не сидять. Може, і висиджуються досхочу десь у відстійниках, але коли ніхто не бачить, на ничку.
А з "новенькими" ми нормально спілкуємось різними мовами, підхоплюємо і притримуємо їхні ліниво відвисаючі погано закріплені голосні, переходимо частіше на їхню, ніж вони на нашу.
Але те, що у нас різні мови тіл, – з цим зжитись може бути дуже важко – якшо вони хоч би в цьому не переходитимуть на нашу…