Я хоч людина загалом емоційна, та останнім часом особливих сантиментів за собою не помічала (за винятком того, що стосується найближчих мені людей). Але за минулий тиждень двічі щось таке всередині робилось, про що розповідати дуже складно…
Спочатку надзвичайно зворушила пісня з «Вечірнього кварталу» «Набери «Украина» в Гугле».
До їх творчості можна ставитись по-різному, але ця річ мене особисто зачепила…
А в суботу, вже не стримуючись, я плакала, коли слухала інавгураційну промову Президента України Петра Порошенка! А потім ще передивилась коротку версію від Громадського ТБ.
Неймовірні відчуття! Вже пізніше читала різноманітні думки і щодо «знаків» у вигляді солдата, який впав; і несприйняття того, що Порошенко звернувся до мешканців Донецька і Луганська російською мовою; і щодо прийому в «Мистецькому Арсеналі»… Фактажем, аналізом і прогнозами нехай займаються журналісти, політологи та різноманітні експерти. У мене ж все на рівні емоцій, почуттів і відчуттів! Я вже знаю, про які події з історії сучасної України розповідатиму трохи згодом своєму синові.
А ще у Нью-Йорку впродовж останніх місяців помітно побільшало української символіки: синьо-жовті та червоно-чорні прапорці і тризуби на машинах, українські прапори у вікнах, вишиті сорочки у церкві під час недільної Служби Божої… І так приємно, коли на дорозі зустрічаєш машину з синьо-жовтим прапорцем – і усміхаєшся! А з тієї машини теж усміхаються, бо бачать такий самий прапорець.
