У грудні 1998-го призвали мене на півтора року строкової служби у Збройні Сили України. Така собі на той час подія, якщо враховувати, що з 15 моїх однокласників до армії призвали, окрім мене, ще всього двох. Та й то – їх на один рік, вже після закінчення вишів. Але мова не про те.
В ЗСУ вже (чи ще?) тоді була повна ср@ка із забезпеченням. Ну як ср@ка… та піз@ец був. Дуже повний.
Форма абразца Вєлікой Отєчєственой: "шапка, чоботи, куфайка і з начосом калісони". Гімнастьорка-галіфе-пєлотка-партянкі, кірзові чоботи (якщо підійшли по розміру – вважай, тобі і твоїм мозолям повезло). Із зимового – шинель і шапка з незрозумілого матеріалу типу "стєкловата". Від неї, певно, навіть блохи чухались.
Грошове забезпечення за принципом "а нахрєна солдату деньгі?". Здається, гривень 18. По тому курсу – доларів десь 4-5 на місяць. Якраз: леза до бритви, крем для кірзаків, кільо печива, банка згущонки і три гривні "дєдушкам" на дємбєль…
Слова "волонтер" і "благодійність" камандірамі сприймались, як козні імперіалізма і попитка пронікновєнія на теріторію часті с целью шпионажа в пользу стран НАТО. Чи не єдиним проявом благодійності були пару відер крашанок і мішок калачів-пасок, привезених в багажнику старих "Жигулів" старшим братом церковної громади села Далекі Бадяги.
Ну, ще від гражданскава насєлєнія солдатики виклянчували по пару сигарет. Такий собі, бл@дь, фандрейзинг по-армійськи… Та й то, ті, хто часто ходив повз паркан військової частини, мали дві пачки: одні для себе, гірші – нам (ну, як гірші… молдавська "Дойна", яка, певно, була зроблена не з тютюну, а виноградного листя, бо чай з неї виходив кращий, ніж дим).
З волонтерів – тільки мєстні німфоманки. Але подарунки від них могли бути різні. А враховуючи, що єдині доступні в той час для солдата гумові вироби – то ОЗК і протигаз, більш досвідчені чи "абразовані" якось не дуже хтіли такої "гуманітарки".
Та й, чесно кажучи, в перших півроку служби якось нам не до "того" було, бо всі дуже переїдали. Серйозно. Кормили нас на убой. Причому – убой нашого ж здоров’я. Чи то вони навпаки – закаляли нам шлунки, щоб якщо що ми цвяхами могли харчуватись чи гризли броню ворожої техніки? Відповіді на ці питання нам не давали. Але давали капусту. Більше ніж півроку – капусту. Одну, сук@, капусту! Написи на стенді "Сьогодні в меню солдатської їдальні" змінювались щодня: "Рагу овочеве", "Капуста тушкована", "Пшоно з овочами" і т. п. Але субстанція в тарілці була одна і та ж сама. Капуста і… квашена, бл@дь, капуста! А нє… Це в січні вона ще була квашена. А з лютого і до нового врожаю – гнила квашена. І просто гнила. В яких силосних ямах і в який спосіб її квасили – певно, краще не знати.
І ця гастрономічна феєрія – не в забутім генералітетом і людьми недорозформованому полку під якимось Розчепіринськом, а в комендантській роті штабу дивізії в самісінькому центрі славних Черноуц. Правда, було па празнікам – по яйцю. І десять грам масла від "дєдушек" на стоднєвку перед дємбєлєм (серйозний такий "підігрів" за три гривні, про які згадувалось вище.
Та не в тому суть. Результат такий, що більше року після звільнення з строкової служби я не те що їсти капусту не міг. Від її одного вигляду мене починало млоїти, як від диму сирої безфільтрової "Пріми" мейд ін Кам’янець-Подільська тютюнова фабрика, якої на армійських складах було більше, ніж патронів до АК-47. Перенасичення організму вітамінами і бактеріями, що містились в капусті (фу ти, слово яке ж противне… ка-пу-ста!) і субпродуктах з неї, призвело до відрази чи відторгнення, якщо хочете, цього, безперечно, корисного і потрібного овочу. Тільки з часом організм відновив здатність спокійно реагувати на наявність капусти на столі.
До чого це я? Хотів я у ці, чомусь вихідні, дні викласти кілька думок щодо ситуації з Надією Савченко. Зокрема, чому партія, народним депутатом від якої вона є, не організувала в Івано-Франківську ще жодної акції на її підтримку… Чому Ху@ло дозволяє проводити суд відкрито, знімати на відео фак, йому адресований… Чому жінка, хай і солдат, яка голодує, не умліває під час суду, а цілий замкомбата Мосійчук чи афтарітєт Гепа гинут від одного вигляду клітки… Ще багато "чому".
Але після 15-хвилинних сюжетів в "тижневиках", "підсумках" чи "ітогах" по всіх без винятку телеканалах, незрозуміло за чиї кошти знятої і показуваної в прайм-тайм "соціальної реклами", після суцільно забитих останні днів десять прізвищем "Савченко" стрічок на ukr.net, i.ua, facebook і т. д. – мене почало потроху млоїти. Як колись від капусти.
"За повідомленням штабу АТО, цієї доби загинуло два військовослужбовці Збройних сил". Кілька секунд. І все. Ні прізвищ загиблих героїв, ні обставин загибелі, розслідувань якихось. Зате 5-10 хвилин щодня перша новина про одне й теж. Складається враження, що як не буде приводів, то почнуть щось на зразок: "Адвокат Надії Савченко ходив у туалет, але там не було паперу. Захисники вважають, що це їх розвели прокремлівські пранкери". Ну чесне слово, і в каші масла буває забагато.
Вам не здається, що нас починають перегодовувати Надією? Просто використовувати її геройську, сміливу, магапотужну поведінку в якихось не дуже зрозумілих цілях? Невже від кількості і тривалості сюжетів чи "соціальної реклами" з Мирославом Поповичем і Ніною Матвієнко, показаних всередині України, кількості новин, розшарених в українському сегменті ФБ, кремлівський карлик розчулиться і випустить Надю? Зрештою, чи є така ж інтенсивність медіапотоку на європейські і американські голови?
Натомість, якщо нас тут в Україні далі продовжать годувати з такою ж наполегливістю й інтенсивністю одним і тим же – ми мимоволі почнемо перемикати канал, пролистувати стрічку, а потім просто пропускати повз вуха прізвище "Савченко". Навіть якщо це вже буде прізвище не Надії, а сусіда по під’їзду.
НЕ ПЕРЕГОДОВУЙТЕ НАС НАДІЄЮ!
P.S. Краще влаштуйте їй втечу з в’язниці, якщо не можете домовитись з путлєром. Чи вже про щось "домовились", раз нас так "годуєте"?