п'ятниця, 20 липня

Нова дегенерація

Іван Костюк Письменник, журналіст
...Це було справжнє життя і справжня література, яку намагалися, як уміли, творити.

Усе це було майже 25 років тому. Коли я дивлюсь на цю цифру, то мені майже не страшно. Ні, насправді мені страшно. І це буде найчесніше відчуття, бо думки мої роздвоюються. Це так близько і так далеко водночас.

Більше двох десятків років тому Іван Андрусяк, Степан Процюк і я створили літгурт "Нова дегенерація". Назва, яку чимало навіть прихильників літератури вимовляли з неприхованою огидою. А нам вона подобалась, ми її любили, бо знали і вірили, що за нею стоїть усе найсправжніше, що ми мали в той час. А це було справжнє життя і справжня література, яку намагалися, як уміли, творити.

Кілька днів тому я вже затемна сідав до напівпорожнього мікроавтобуса, їхав на презентацію книги поезій свого літературного побратима – Степана Процюка. Перед тим думав, як добре, що він зрадив своїй неодмінній звичці запрошувати мене телефоном на черговий свій літературний вечір. Це давало мені можливість іти або не йти, але найголовніше – не телефонувати у відповідь і не пояснювати причин мого кроку.

Степана серед пасажирів я побачив краєм ока відразу. Але не підходив, став, щоб мені спершу відрахували решту. Поет, який їхав на власний вечір, також не чекав і підійшов, покликав мене (як то кажуть, як у добрі старі часи). Принаймні я так усе відчув, бо бачимось ми із Степаном зараз дуже рідко. Не зайве буде сказати, що я не здивувався цій нашій зустрічі за якихось півгодини до презентації. Як кажуть, на світі нема нічого випадкового.

Ми трохи побалакали. Степан пішов медитувати перед тим, як з’явиться перед людьми. А я мав ще коротку зустріч.

"Завжди і ніколи" – так називається повне зібрання (аж звучить моторошно) віршів Степана. Але віршів він, як каже сам, уже давно не пише.

Вечір автор розпочав зі старих поезій – тих, які ще писалися в час "Нової дегенерації" і які я особисто вважаю найкращими у творчості письменника. Я дивився за вікно і згадував, як ми збиралися ледь не щодня біля Головпошти коло афіш, заходили випити кави, читали те, що нового було написано, випивали по чарочці і бродили пізньоосіннім містом. Розмови текли рікою, де й теми для них бралися, і всі ці балачки були надважливими. Ми знали, що живемо у своїй державі, якої так давно чекали. І в нас, як і в неї, буде не менш щасливе майбутнє. Будуть, звичайно, труднощі. Але, оскільки ми геніальні, то, без сумніву, станемо відомими і підкоримо світ. А хіба можуть думати інакше ті, кому заледве минуло двадцять років і які до того ще й письменники? Хоч і слово це промовляють зрідка і з відчутним тремтінням у голосі.

Степан тоді був справжнім мотором нашого літгурту, у нього виникали безконечні ідеї, здебільшого абсурдні, які так ніколи і не вдалося реалізувати. Він був дотепним, кумедним, талановитим, легко ображався, але не менш швидко й забував образи. Кажучи одним словом – поет.

Таке враження, що вечір за своїм сюжетом нагадував усі ці роки, що минули з часу створення "Нової дегенерації". Ведучий постійно питав щось не до ладу. Степан відповідав (а точніше – розказував) про те, що вважав найсуттєвішим та найважливішим. Ті, хто виступав, у той час, коли Степан писав найкращі вірші, жодного стосунку до його творчості та й до нього самого не мали. Вони з’явилися пізніше. Але поезія врешті кудись пішла, а ці люди залишилися.

Дякую від щирого серця Степанові, що дав мені можливість сказати кілька слів на завершенні презентації. Зазвичай мені в таких випадках не хочеться нічого говорити. Але цього разу я на короткий час повернувся в нашу молодість і згадав чимало того, що, здається, уже встиг забути. І поет, мій літературний побратим, який стояв поруч, нагадав мені про ті спільні виступи, на яких ми ще так любили один одного, вірили, що це не минеться ніколи, як дотепер не минає література в житті кожного з нас.

У долі людей є різні пригоди, часом, коли їх переживаєш, то не розумієш їхньої справжньої вартості. Час "Нової дегенерації" – одна із найбільших пригод у моєму житті. У ній було все: відродження країни, кохання, поезія і друзі. Знаю, що їх дотепер відвідують подібні думки, принаймні мені вірилося в це, коли я слухав, як читає свої давні вірші Степан:

В сухозлотицях слів –

віддзеркалля щоденних трагедій,

маразматика мрій

западає на денці душі,

і величні склепіння

щодень слухають:

«Милуй мя, Боже»,

і безкрилля поривів

не може вмістити папір…

Усе меншає птиць,

що бували гістьми Геліоса,

вичахає та річка,

де іскрилися блиски

від схрещених лат.

Покидає нас Бог.

Покидають нас звірі.

Заростає тернами світ.

Плодить червами

Божий сад…

КОМЕНТУВАТИ