середа, 14 листопада

Нью-Йорк: збережи своє серце

Лариса Панчишин Українка у Нью-Йорку.
Про технології в руках людей, про безхатьків, про ангелів у шовках і про те, як людина проводить дві години в чудовому місті Новий Йорк.

Їду до праці. Але йду до дальшої станції метро, бо тоді в поїзді можна ще застати пару вільних місць – так хочеться трохи почитати і не втомитись ще перед роботою.

Чоловік, який заходить у вагон переді мною, – звичайний, не старий, не хворий, не товстий – йде так спроквола, дивлячись в екран свого планшета, що я не можу повірити, як на моїх очах весь той десяток вільних місць, заради яких я пішла на цю станцію, займають люди, які швиденько зайшли від набагато дальших дверей, де ніхто в проході не читав зі своїх планшетів. Це означає, що наступних 45 хвилин я буду стояти. Про читання-писання не може бути й мови... Для мешканця цього міста така повільність непояснима і нестерпна! Але на якійсь зупинці таки знаходжу місце – в кутку, при поручнях.

Вже на наступній зупинці худорлявий іспаномовний сусід виходить, на його місце сідає інший іспанський чоловік, набагато ширший. Всідається якнайглибше, не залишаючи жодих шансів нікому і нічому. Щоб зробити всім зручніше, я нахиляюсь і втискаюсь майже між палицями поруччя, і чоловік відразу завойовує ліктями місце, що з'являється від мого втискання, і рухає ліктями, щоб маніпулювати своїм телефоном: грає відеогру. Отже, і цей теж...

Технології, знову... Це надовго... Мої легені стиснуті, мені задушливо, я починаю кашляти, закриваю рот ліктем, тепер в нього наче ще більше місця, він захоплює простір, щоб зручніше гратись своїм телефоном.

Молодий чоловік навпроти з дуже чорною бородою і дуже густими бровами (перс?) пише щось і часом дивиться вгору, лише білки очей блищать. Напевне, поет, думаю я. І хоч я запізнююся на роботу, тішуся, що ще багато станцій попереду, і я, втиснута в кут і натхненна поетом, можу написати шматок листа. Можливо, від мого натхнення зникає іспанський грубас з відеогрою. Зате на станції, де є телефонний зв'язок, інший хлопець біля мене починає відповідати телефонові добре поставленим чітким – нью-йоркської артикуляції – голосом, дуже вже правильною мовою, голосно, біля самого мого вуха, наче з динаміка. Він каже комусь, що не може говорити, бо він в метро, скоро не буде зв'язку, не може говорити, і продовжує, продовжує говорити, наче радіодиктор. Дивлюсь на нього: він у величезних червоних навушниках і, очевидно, навіть не може почути, як голосно говорить.

У вагон заходить негр з таблами і ящиком з лахами, щось там кольору ямайського прапора, сідає на ящик і говорить, що він етномузиколог, і за три хвилини демонструє основні класичні ритми всіх барабанних культур, дуже дотепно і якось наче точно, далі співає-грає реггі про Вавилонський полон, я даю йому дрібні, він каже thank you, sister.

На якійсь станції вистрибую-виштовхуюсь з вагона, біжу довгим переходом до наступного поїзда. Якісь люди роблять соціологічне опитування і намагаються зупинити тих, що мчать, як і я. В таких випадках я просто ввічливо кажу, що поспішаю (я розумію, в них така робота, і може, навіть дуже корисна робота, але я не люблю отак зранку влипати в довгу розмову, яка веде в невідомість). Але цього разу на мене вискочив молодик адвокатського виду, і так, наче він серйозно-награно-весело арештовує мене, такий собі проповідник з піднятими руками, ніби Оранта. Це один з типажів, які найнеприємніші в цій країні, – добре вбраних самовпевнених балакучих, як правило, квадратних жевжиків. Але справа не в зрості, а в маніпуляції мною: наче що впевненішим буде він, то більше в нього шансів, що я зупинюся. Напевне, якась політична агітація, а він її продавець. Я автоматично сахаюсь від нього, в мене налякані очі, і він каже: "все добре, все добре".

Між колонами грає тріо: контрабас, ударники й саксофон, – грають так, звичайно, серйозно, не голосно, зосереджено, розумно, зі смаком і гідністю. От би залишитись стояти тут і слухати, слухати...

Пересідаю в інший поїзд. Він стоїть на кінцевій зупинці. Напівпорожній. Від цього аж неспокійно. В кутку хлопчина слухає музику зі своіх навушників, її ледь чути, але він голосно барабанить пальцями по якомусь величезному диску на колінах, літаючій тарілці, вона така блискуча і лунка. Ніхто на це не звертає уваги і не дратується, а мені навіть подобається. Японська дівчина навпроти на високих обцасах, тримає десяток паперових торбинок з різних елітних крамниць (вже зранку?!), вони постійно випадають в неї з рук, а вона хапає їх, знову невдало впускає на підлогу, але продовжує гортати газету і одночасно пити водичку з пляшечки. Вона не помічає, що біля неї сидить чоловік і скубоче себе, заглядає під галоші своїх штанин, наче виловлює там якихось невидимих істот.

Прибиральниця, гарна чорношкіра дівчина з незвичними довгими косами і в червоно-жовтому робочому "метробудівському" жилеті, меланхолійно тягне шваброю по середині проходу, не дуже й приховуючи імітацію роботи, потім зупиняється, бо на її шляху сцена: молодий напевне-безхатько, не хворобливий і не брудний, просить гроші, і пасажир, що виглядає майже так само, як прохач, дістає гроші з наплечника, і я бачу, що в них однаковісінькі наплечники! І приблизно однаковий одяг, волосся, той самий вік, хоч різні обличчя. Прибиральниця чекає, дивиться у темне вікно в тунель, тепер імітуючи, що вона не є свідком сцени (насправді заборонено просити гроші в метро, але це постійно робиться, і я ніколи не бачила, щоб хтось когось карав за це, але все ж вона представник адміністрації...). Коли жебрак отримав гроші від свого щедрого близнюка і пройшов через двері в сусідній вагон, вона дає дверям зачинитися і потім знову відкриває їх й меланхолійно тягне шваброю, що залишає одиноку вузьку мокру полосу посередині вагона.

Тепер навпроти мене знову сидить чоловік з блискучими білками, але його очі – не як в того поета з попереднього поїзда, а рухаються швидко і горизонтально, спідлоба. Він чорношкірий, як і багато навколо. Він зупиняє важкий погляд на мені. Я продовжую писати, але на всяк випадок на кожній станції міцніше затискаю телефон у руці.

Дряпаюсь крутими сходами з метро, очі втуплені в сходи, я нахилена під гострим кутом до горизонталі і майже на рівні моїх очей раптом бачу босі ноги попередньої людини, що рухається дуже повільно. Людина вбрана в багато шарів, одяг брудний, але ноги зовсім босі! Надворі 1 градус тепла. А якщо сніг? Підлога – як підлога в метро, як і хідник на вулиці: чорні плями старих прилиплих жуйок, босі ноги червоні. Натовп незворушно суне сходами. Дівчина типажу з Wall Street виривається на зустрічну – мою – смугу і не приховує незадоволення мною на її шляху! При першій можливості переходжу в швидший потік, але він не швидший: там попереду дві повні людини, чоловік з паличкою, вони все ж намагаються йти швидко, як тільки можуть, і я вдячна їм, бачучи, що вони свідомі інших, тих, що біжать. Свідомість – така рідкісна річ...

Боковим зором вхоплюю афішу – музей тибетського мистецтва такого собі Рубіна – проводить серію досліджень, виставок і концертів на тему нейрофізіології мозку: на афіші – фото монаха з закритими очима, його голова обліплена датчиками. Я не можу зараз закривати очей, як цей спокійний буддійський монах, хоч чуюся, наче датчики приліплені і до моєї голови, і я зможу заплющити очі, якщо пощастить посидіти дорогою додому.

Довга черга до автобуса. У водія дзеркальні червоні (кармінові!) окуляри і дуже серйозний вигляд. Йому все видно інакше, ніж мені, – і блиск зустрічних світел, і сонця, і яскравих карибських дівчат не заважає робити його водійську роботу. Хтось проніс наді мною паперове горнятко, повне гарячої кави. Ух, пронесло! А що якби автобус смикнувся раптом? Он у жіночки попереду таке гарне біле пальтечко. Їй теж наразі пощастило з цією кавою.

Автобус їде повільно, і я так хвилююсь за своє спізнення, що забуваю натиснути ґудзика для своєї зупинки і тепер їду одну зайву. Якась жінка позаду голосно говорить по телефону креольською мовою, це такий гаїтянський суржик французької, мова звучить негарно, важко, жінка теж важка, заступає весь прохід, і я не можу добратись до дверей, хоч я стояла наче при самому виході. Ще одна зайва зупинка. Тепер повертатись. Додаткових 5 хвилин.

На переході намагаюсь знайти місце найближче до дороги, щоб помчати якнайшвидше, як тільки світло зміниться на "зелене" – насправді помаранчева долоня "стоп" зміниться на помаранчевого "чоловічка, що йде". Але помічаю виразну пару, за якими хочеться бути позаду, щоби ще пару секунд поспостерігати за ними: висока дівчина в якихось шовково-прекрасних штанях, що перше і привернули мою увагу, і блискучих черевиках, з довгим волоссям, раптом заговорила низьким чоловічим голосом, а нижчий хлопець в абсолютно білій накрохмаленій сорочці чи то коротенький суконці поверх гарних дівчачих ніг, з чоловічою зачіскою і чоловічих окулярах говорить жіночим альтом. Я зовсім заплуталась: ця висока в ніжних шовкових штанях – це хлопець, який став дівчиною, а низенький – це дівчина, яка захотіла стати хлопцем, і вони коханці – замість "хлопця з дівчиною", вони кохаються тепер, як "дівчина з хлопцем". Які ще комбінації можна тут перечислити? Їхній одяг чудесний, шовк розвівається на вітрі. Голоси оперні. Сонце світить нам в очі. Всі загорнуті в це сонячне марево і наче летять. Навколо багато людей зі складеними довгими парасольками, очевидно, вони щось знають, чого не знаю я. Домовились без мене про дощ ввечері.

Ранок в Нью-Йорку

Йду вулицею, звичайно, швидко, як і всі, але бачу, як якась молода пара зупиняється – тішаться, що помітили напис, прошкрябаний в цементній плиті хідника, коли цемент ще був м'яким, а тепер це вже назавжди: "Imagine to be chill" ("уяви, як бути прохолодним", "замерзлим", але це і гра слів – "спокійним", "незворушним" або навіть "застиглим в шокові", може, це цемент каже: "уяви, одного дня ти застигнеш мертвим і холодним, як я"...). А вже на наступному розі – кольорове графіті на асфальті "Save yo heart" (де heart – це намальоване сердечко в кольорах американського прапора, і власне "yo", а не "your" – тобто вимова чорних, чи ширше – молодих і незгідних з правильністю. Залишки маршу протесту останнього тижня?)

"Збережи своє серце"!

Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter - лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області! 

 

КОМЕНТУВАТИ