Я вже давно мав написати цей текст. Ще після того, як узимку побував на презентації нової поетичної збірки пана Богдана. Пригадую, як він радився напередодні літературного вечора, чи варто його проводити, адже довкола нас вирувала Революція, уже гинули наші люди. Думаю, він говорив не тільки зі мною. Йому вкрай потрібно було почути підтвердження або заперечення власних думок. Я, очевидно, був серед більшості тих, хто хотів цього вечора. Мені важливим було в цій шаленій круговерті кривавих подій, продовження яких ніхто не знав, почути голос Поета.
Мені не хотілося, щоб у нас із-посеред іншого крали ще слова та рядки, народжені поетами. Я чекав на цей вечір. Бачив, як до філармонії, долаючи замети, сходились люди, незважаючи на снігопад, вони майже заповнили зал. Не змогли приїхати лише ті, хто живе в найдальших горах. Але знаю, що й вони не залишились обділеними. Уперше я бачив, як, зайшовши у фойє перед літературною презентацією, можна було безкоштовно отримати томик від автора і навіть з автографом. Достатньо лише було підійти до письменника. Натомість усі охочі (а ними стали всі без винятку) кидали гроші на допомогу Майданові. Я навіть подумав, що врешті не є самотнім у тому, що роздарував кілька років тому дві пачки книг своєї есеїстики, чим викликав добрячий скепсис з боку певної частини письменницького товариства. Як сказав один, "я не для того то роблю, щоб роздаровувати". Але, зрештою, кожен автор робить так, як хоче, як йому підказує совість.
Але про голос. Мені, як і багатьом, бракувало цього поетичного голосу. Я хотів почути його зі сцени, в залі. Адже впродовж багатьох років пан Богдан начитував мені нові тексти то в кав’ярні, то по телефону. Навіть пригадалося, як ми сиділи в одному товаристві з покійним Юрком Покальчуком і давній приятель пана Богдана Зіновій Васильович Шкутяк (тоді міський голова) несподівано сказав: "А в нас от заступник голови обласної держадміністрації вірші пише". Пако скептично на це посміхнувся, але вже через мить, почувши поезію, безпосередньо, як він це завжди вмів робити, вигукнув: "Та вам треба підбірку до журналу "Сучасність" робити негайно. Ви ж Поет!" На що Поет лише скромно посміхнувся.
Поезія в його житті, переконаний, є найважливішою. Але він належить до тих письменників, які все життя роблять якусь важливу й потрібну для суспільства справу. А ще він учитель. Ми з дружиною на тій зимовій презентації сиділи в нього за плечима, і я вперше в житті помітив, наскільки він нагадує мого вчителя батька. В усіх справжніх учителів, знаю тепер, є щось спільне, якимось духом від них віє однаковим. І навіть це перепитування час від часу, щоб переконатися, чи все йде добре. Хоч, звісно, усе йде добре, бо у справжніх учителів усе на своєму місці, немає випадкових недоречних проїздів.
З гіркотою згадую, як він захворів. Ми бачили його в ті дні схудлого, згорбленого і навіть не наважувались думати й говорити, що ж буде далі. Я знав, що, будучи талановитим письменником, а не чиновником, він – поет – мусить за все заплатити: хай хоч трошки, ненароком схибив, йому рахунок приходить у десять разів помножений.
Він один із небагатьох, кому я завжди довіряв. І не тому, що він старший за віком. Ця довіра з’явилася якось відразу, лише коли я прийшов із війська. Був студентом, і ми зустрілися в таборі відпочинку школярів. Пан Богдан підійшов, якось так лагідно посміхнувся, побачивши на моїй шиї хрестика. Ми тоді перший раз побалакали і так розмовляємо собі час від часу вже впродовж багатьох років. Сподіваюся, я не зловживаю його довірою.
Він не покидає дітей, знає, що за ними наше майбутнє. Очевидно, саме з цієї причини стільки сил докладав і докладає для того, щоб ефективно працював центр незалежного оцінювання школярів. Зараз уже всім зрозуміло, наскільки важливою є роль цієї структури для вступу наших дітей до вищих навчальних закладів без хабарів, без домовлянь. Але коли він розказував колись, як ця організація має працювати і який дасть ефект, то я був також серед тих, хто йому до кінця не вірив. Але йому все вдалося, так, як колись вдалося розпочати відродження української гімназії в Івано-Франківську.
І все ж він передовсім Поет. Скільки б не розказував про нього, усе одно не покидає це приємне, хвилююче відчуття, коли знов пролунає телефонний дзвінок і почуєш знайомий голос: "Іване, я тут написав кілька рядків. Хочу знати твою думку…" Я ж хочу сподіватися, що моя думка для пана Богдана буде важливою ще багато-багато років.