З Петром ми познайомилися, коли він ще був студентом. Він підвозив при нагоді нас із Юрком Покальчуком. Покійний Юрко тоді був членом Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, він допомагав місту здобути FМ-частоту, на якій зараз виходить радіо «Вежа». Я зараз думаю, що Петро з того часу зовні майже не змінився: такий самий худорлявий і ходить, як кіт, легко пружинячи на ногах. І лице його дуже подібне до батькового. Так рідко буває із синами. Такими подібними здебільшого бувають доньки до мам. А тут ніби заперечення правила.
Уже тоді від нього віяло якимось спокоєм, упевненістю, і це незважаючи на молоді роки. Я не міг собі уявити, що ми через багато років заприятелюємо.
Згодом довідався, що він активний пластун. Далі ми разом працювали в команді одного з відомих сьогодні пластунів-політиків, який претендував на посаду міського голови. Парадоксально те, що батько Петра підтримував іншого кандидата. Але син ішов своєю дорогою. Так, як і робить донині.
Про того кандидата на мера ми зараз не згадуємо. А навесні я вкотре бачив Петрового батька на одному з творчих вечорів у філармонії. Він прийшов привітати автора, свого давнього друга. Ми зустрілися в коридорі і якось дуже тепло, сердечно привіталися. Є якесь таке спільне відчуття, коли приходиш до друзів. Коли згадую ту зустріч зараз, то думаю, чи в їхній родині, як і в моїй, співають «Кедь ми прийшла карта…», особливо ті рядки «Неню ж, ти, мій неню, вчини мою волю, піди ж ти за мене на ту войну». У моїй співали завжди, навіть коли про цю пісню ще мало хто знав. І ще Петро, як і всі сини, пішов на войну сам, бо знав, що не може інакше.
Згадую той час, як цілу довгу зиму він із друзями вивозив землю із замуленого підвалу, щоб створити там відому мистецьку кав’ярню. Боже, скільки ж там відбулося літературних вечорів та концертів і хто туди з наших поетів та прозаїків лише не приїжджав…
Петро навіть розпочав роботу кав’ярні не як усі – літературним вечором закарпатського поета Петра Мідянки. Усі сиділи у великому залі навесні, у якому були лише поет і глядачі.
А далі були безконечні події: Майдани, протести, робота. Петро то з’являвся в моєму житті, то десь знову розчинявся у вирі власних життєвих клопотів. Але всі його появи, всі дзвінки були неймовірно добрими, доречними. Завжди цей злегка іронічний голос у слухавці: «Ну що, Михайлович, ти готовий іти на каву?» І не впливала на ці наші кави різниця у віці, і все ми якось знаходили про що поговорити. І якщо про щось важливе радитись, то я дуже часто допомоги питав у Петра.
Дуже довго його не було того літа, коли серед інших він протестував голодівкою за українську мову на сходах Українського дому. Як зараз перед очима картина його батька, дружини і маленьких дітей, які сидять коло Петра. Але врешті він повернувся. Пізніше, після розстрілів на Інститутській, він називав імена тих, хто пішов до Небесної сотні, тих, із ким сидів ще на тих літніх сходах.
Цієї зими він подовгу пропадав у Києві. Був ув одній із сотень, брав участь у подіях на Грушевського та Інститутській. Уже після всього був також черговим комендантом Києва. У Франківську, у нашій рідній «Галці», та й поза нею про це ніхто майже нічого не знав.
Він постійно паралельно вчиться. Проходить складні конкурси, останній – у Богдана Гаврилишина. Відтак тиждень був у Швейцарії, вчився державному управлінню. Щодо мене, то моєму синові він привіз швейцарський армійський ніж у подарунок. «Мій перший ніж», – сказав Остап. Потім ми довго сиділи всім товариством, як завжди, жартували, підколювали одне одного. Але Петро сидів наче трохи окремо від усіх. Тієї ночі він пішов до війська, на війну.
Довкола ціла купа людей, яким він, нічого не потребуючи взамін, допомагав. Кожне лихе слово в його бік відскакує від його чесності, правдивості. Я зараз добре усвідомлюю дві речі. По-перше, нашій державі життєво необхідні такі люди – порядні, патріотичні, досвідчені й освічені. Їх треба всіма силами підтримувати, якщо буде нагода, якщо дійсно прагнемо собі іншого майбутнього. А, по-друге (і це вже цілком особисте), якщо колись мине багато років (принаймні на це сподіваюся), я залишу, як і всі, цю землю, я би дуже хотів, щоб той Петро, який зверху, був подібний на того Петра, якого знаю тут. Знаю, він справедливий: мене ніколи не засудить.
Петре, ми всі тебе чекаємо. Ти готовий на каву?