Двадцять п’ять останніх років постійно приїжджаю до Києва. Майже всі мої роботи, хоч я й жив в Івано-Франківську, фактично були в столиці. Щоразу, коли повертався додому, то обов’язково слухав «Прощання слов’янки» на вокзалі. Його виконували, відправляючи московський поїзд, який вирушав на кількадесят хвилин швидше від івано-франківського.
Я так ніколи й не зміг спокійно слухати цю мелодію. Її з якоюсь несамовитою затятістю вчився виконувати невеликий духовий оркестр у моїй школі. Пізніше я неодноразово чув її в міському парку. Часом на якихось чергових виборах у селі, коли здавалося, що ввесь оркестр, музиканти і труби обкутані червоними тканинами з божевільними партійними гаслами. Такий самий оркестр вигравав «Прощання» на пересильному пункті, коли мене забирали до армії. Аж тоді я зауважив, що чув цей мотив неодноразово з телевізора, коли йшли чергові паради на Красній площі. Ну, і врешті військо. Там «Прощання слов’янки» виконували просто бездоганно. Солдатський оркестр довів свою майстерність у цьому марші до якоїсь майже садистичної межі досконалості. З ним обов’язково зустрічали в полку новоприбулих і відправляли дембелів. Одного разу його востаннє у своїй частині слухав і я. Музиканти вийшли одягнені не по формі (чимало серед них було моїх приятелів) і під пильним поглядом командира полку заграли цей марш. Це був єдиний раз у моєму житті, коли «Прощання слов’янки» перестало нагадувати свій первісний варіант старого російського військового маршу. Хлопці вплели в нього кілька своїх, наших нот, і ми ледь не заплакали. Пам’ятаю червону пику падпалковніка Калашнікова. Навіть він зрозумів, що ці хитрі хахли знов зробили щось по-своєму. Але минулося, бо вже через хвилину ми назавжди покинули цей край.
Не знаю, чи донині на Київському вокзалі під час відправки потяга на Московію лунає «Прощання слов’янки» як вияв нашої багатосотлітньої вірнопідданості. Не знаю, тому що московський та івано-франківський поїзди вже якось давно розійшлися не лише у вокзальному графіку, але й загалом у часі.
Кілька днів тому їду із сином, балакаючи дорогою. Він несподівано каже: «Тату, коли ми підемо постріляти з автомата?» Я відповідаю: «Петро зараз на війні. Ти ж пам’ятаєш, він обіцяв узяти свою «сайгу», і тоді постріляємо». Остап не хоче так довго чекати, каже, що стріляти треба вміти вже. Я думаю про те, що йому дванадцять років, він знати не знає, що таке «Прощання слов’янки», і постійно наспівує (хоч, кажуть, не має музикального слуху) наші пісні. Запевняю його, що підемо в тир або на стрільбище швидше, є варіанти. А Петро, коли повернеться, то вже точно покаже нам, як це робиться професійно.
Тішуся, що нарешті наші діти все менше хочуть олів’є, частина з них почала його називати картопляним салатом, так, як називають його наші західні сусіди. Вони, наші діти, не розуміють достеменно, чому ми любимо і сміємося над гумором радянських кінокомедій, майже ніколи не дивляться мультиків із тієї епохи. Вони, на превелике щастя, дивуються, як ми могли йти за якоюсь партією, назву якої важко вимовити і тим паче згадати, що ми знаходили в постійних шаманських заклинаннях про якогось лисого карлика (як там його ім’я: Сталін чи Лєнін?).
Якими б кривавими не були нинішні події, урешті перерізається пуповина. Закономірно, що ллється кров. Український світ стрімко й безповоротно відривається від Московщини. І хоча на кожному з телеканалів ще рускі мєнти, спецназ і диверсанти, усі вони стають історичним мотлохом, який не розуміють і не знають наші діти. Усе це кодло для них уже нічого не промовляє. Уся ця порожня міфологія для них не більше, аніж вигадка штабс-капітана Агапкіна. Лунає якась мелодія, якийсь бравурний марш, але люди роблять свої справи, народжуються, живуть, закохуються. І їм байдуже, звідки вона лунає, бо вона їх не стосується.
Це мусило колись статися. Ми мусили дожити до цього, щоб побачити, як оркестр кинув свої труби, як чужинське військо вправно марширує, але вже не для нас. Ми попрощалися зі «слов’янами» з Півночі, цим нещасним народом, ворогом, доля якого – усе ж стати для нас не більш аніж чимдалі примарнішим мотивом «Прощання слов’янки».