середа, 24 січня

Рахунки

Іван Костюк Письменник, журналіст
Слухаймо себе, довіряймо перевіреним людям, друзям – і не помилимось.

Їду в авто і слухаю ефемку. Обласний координаційний центр швидкого реагування просить мешканців Івано-Франківщини зібрати кошти на придбання тисячі кевларових касок для бійців батальйону з Прикарпаття. Мінімальна партія – сто касок, вартість однієї – тисяча вісімсот гривень. Кажуть, в області десь сімсот сіл. Якщо кожне збере бодай кілька тисяч гривень, то наші вояки будуть повністю забезпечені захистом. На завершення називають рахунок, на який треба переказувати кошти.

Слухаю і розмірковую над тим, що в нас, дійсно, кожне село спроможне зібрати такі гроші. Випадає, згідно із розрахунком, щоб кожен двір у громадах здав близько 5 гривень. Бійцям треба допомогти, і в цьому нема жодних сумнівів. Бо ж знаємо, доки ті бюрократи з армії рушаться, то мине чимало часу. А ввесь цей час ­– це здоров’я та життя наших хлопців. Принагідно згадую, як був на суботньому похороні начштабу прикарпатського батальйону Юрія Барана. Офіцера вбила куля снайпера якраз у голову. Не знаю, чи врятувала б життя майора новітня каска, але в це, принаймні, хочеться вірити. Для цього, врешті, треба щось робити. Найнагальніше – це негайно збирати гроші на закупівлю захисної амуніції.

Зупиняюся перед світлофором у кінці вулиці Франка. Поміж машин у білому халатику зі скринькою на шиї йде юнак і просить гроші на допомогу дітям-сиротам. Відмовляю. Він чемно відповідає: «Дякую, не маєте змоги дати гроші зараз, можливо, зможете зробити це наступного разу». Уже майже рік я бачу цих хлопчиків-медсестер у своєму місті. Спершу вони збирали кошти лише на центральних вулицях. Далі, як бачимо, вийшли на новий рівень: ходять поміж автомобілями. Називають себе якимось Чернівецьким благодійним фондом. Завжди відповідають чемно, видно, що добре навчені. Мета одна – якомога більше наповнити скриньки на шиях. Усе виглядає так пристойно, благодійно. Але, зізнаюся, чомусь я не вірю в цю єлейно-нудотну благодійність. Збір допомоги, як кошення трави: усе підібрати, щоб жодного вільного місця не залишилося. Системний метод.

Телефонує друг, перепитує номер рахунку, на який ми надсилаємо гроші, щоб поставити на ноги нашого товариша, журналіста з Києва. У результаті крововиливу йому відібрало мову і він майже нерухомий. Називаю цифри, ще раз повторюю їх. Приходжу додому і дивлюся у фейсбуці, хто ще поширив посилання про допомогу нашому Андрієві.

В електронній пошті повідомлення: урешті зібрано кошти й куплено тепловізори для бійців батальйону «Айдар». В «Айдарі» Петро, згадую принагідно. Також пригадую бігборди в різних частинах міста, на яких було вказано рахунок для збору грошей на тепловізори. Петро переказував, що без них вони вночі, наче сліпі, не знають, що і хто довкола них, як визначити, де зараз ворог.

В іншому повідомленні активіст із Києва подає адресу, мобільні телефони якоїсь сволоти, що вкрала п’ятдесят тисяч гривень, пообіцявши, що привезе військове обладнання з Німеччини. Автор просить допомоги в юристів, інших фахівців, щоб повернути кошти від негідника.

Уже ввечері заходить дружина і просить зайти на сайт «ТСН». Там збирають допомогу молодому солдатові, якого тяжко поранили на блокпосту під час звільнення Слов’янська. Знаходимо, бачимо страшні фото скаліченого вояка без ноги. У фейсбуці також уже вивішено рахунки знайомими, що особисто знають хлопця. Також просять про допомогу. Перераховуємо, скільки можемо.

Дотепер крутиться телевізійна реклама про перерахунок п’яти гривень мобільним на допомогу українській армії. Останню інформацію, яку чув, то люди зібрали вже понад сто мільйонів гривень своїми п’ятигривневими есемесками.

Кількості цих спеціальних, основних і найголовніших рахунків щодень нема кінця. Чую навіть від друзів, що люди почали втомлюватись від самої інформації про безконечні перерахунки та збори коштів. У них самих, урешті, не так багато грошей. Отож допомога почне зменшуватись. Щось нарешті повинна робити держава!

У якому стані державний механізм нашої країни, пояснювати зайве. Чи варто мордувати себе, виснажувати свою совість тим, що не зміг допомогти всім, поділити всім ті гроші, які хочеш віддати на допомогу нашим оборонцям? Чи мучитися докорами, що не можеш визначити, який рахунок справжній, а який фальшивий? Чи дійсно дійде допомога до адресата, який її найбільше потребує й очікує?

Відповідь проста й очевидна. Слухаймо себе, довіряймо перевіреним людям, друзям – і не помилимось. Рахунки треба сплачувати, навіть якщо вони приходять, на нашу думку, запізно і невчасно. Вони завжди лише свідчення того, що ми щось зробили не так, недопрацювали, не подбали. А зараз мусимо зробити те, що так довго відкладали, – заплатити. І це лише чергове підтвердження суворої справедливості життя. 

КОМЕНТУВАТИ