середа, 24 січня

Спас

Іван Костюк Письменник, журналіст
Хочу вірити, що в їхні казарми, бліндажі, блокпости та окопи хтось принесе ті споконвічно освячені плоди.

Ще в четвер було +35. Для мене це був найспекотніший день цього літа. Коли виходив на сонце, то відчував, що можу отримати навіть не сонячний, а тепловий удар. Але водночас розумів, що все, це кінець, гарячіше вже не буде.  

І ось уже кілька днів не більше двадцяти: переломилося літо.

Завтра вже Спаса. Якщо йти за нашим не лише християнським, але й давнім, поганським календарем, то в серпні чи не найбільше літніх свят. Тут і ціла черга Маковіїв, зажинки, жнива, обжинки, Мокрини, Іллі, Палія… І все це переплуталося в якійсь шаленій круговерті груш, яблук, слив, кавунів, динь, винограду.

І я серед інших ходив поміж базарних рядів і купував усього потрохи для кошика, який завтра будемо святити. Мені завше дуже сумно наприкінці серпня. Сумно, як буває кожній дитині, у якої закінчуються канікули. І пам’ять про це завжди жевріє десь у куточку душі. Сумно, бо за кілька днів перед вереснем мій день народження, а його завжди святкували з таким відчуттям, що вже завтра треба йти на роботу і попереду дев’ять місяців до наступного літа.

Сумно також було, що малим я, вчительський син, не міг піти із сусідськими дітьми до церкви. І в нашу хату свячене яблучко приносив хтось із родини або знайомих. Наче так, по-доброму, як насправді було, але все одно, як милість. 

Батьки завжди повторювали: "По Спасі тримайся в запасі". Це означало, що настала осінь, незабаром копатимемо картоплю, збиратимемо буряки, кукурудзу, а відтак – гарбузи. Це було кілька місяців щоденної роботи, коли на городі нас заставала ніч. І навіть зараз, коли в мене нема потреби здійснювати цей щорічний городній ритуал, у душі незмінне відчуття закінчення літа, якоїсь безповоротності, майже фатальності. Урешті, хіба не фатальним у певному сенсі є людське життя, яке за будь-яких умов урешті мусить закінчитися.

Усвідомлюю, що на все накладається ще й утома, яка не минає в кожного з нас, оскільки основної розв’язки на Сході поки що немає і ми не знаємо достеменно, якою буде наступна дія цієї драми, учасниками якої всі ми є. Тим часом купую блок цигарок і кладу до кошика на потреби української армії, до якого підходять наші люди з коробками чаю, мівіни, консервами і т. ін. в руках.

Я знаю, хто буде курити ці цигарки. Я бачив їхні обличчя упродовж двох тижнів, коли приходив на мобілізаційний пункт поміж щоденними медичними обстеженнями. Насторожені, сумні, занепокоєні очі багатьох чоловіків різного віку, де в буквальному розумінні не можеш визначити років кожного з них: двадцятилітній виглядає на сорок, а п’ятдесятилітній – на сімдесят п’ять. Одне, що справді вражало, що ніхто ні на кого в тісних коридорах і чергах не нарікає, не підвищує голосу. Після війська я вперше був посеред такої кількості наших чоловіків і відчував, що попри увесь страх війни лише посеред них, коли доведеться йти, можна бути спокійним. Бо до того, коли чекаєш і не знаєш, як воно далі буде (не так з тобою, як із родиною, яка також чекає), то поволі перестаєш не лише спати, але й думати.

Хочу вірити, що в їхні казарми, бліндажі, блокпости та окопи хтось принесе ті споконвічно освячені плоди. Можливо, вони навіть вирядять когось одного чи двох послів від роти, батальйону до церкви, незалежно якого вона там патріархату. І вони принесуть ці дари осені своїм побратимам, розділять їх на маленькі шматочки, ріжучи гострим армійським ножем, і кожен перехреститься, і коротко прочитає "Отче наш" і "Богородице", і згадає всіх тих, хто цього дня зібрався коло церкви в Коломиї, Надвірній чи Тисмениці. І знаю, що багато хто захоче заплакати, бо перед очима постануть мама і діти, і той кожен день, що прожитий без них і який мав би належати їм, так як цей благословенний день Святого Спаса, у який хочеться бути впевненим лише в одному, що і нині, і завтра, і завжди вони залишаться живими.

КОМЕНТУВАТИ