вівторок, 23 жовтня

Стасюк та Менталітети

Іван Костюк Письменник, журналіст
Ми хочемо пізнати себе, зрозуміти, чому в нашому народі були великі герої, але також і ганебні зрадники.

Наприкінці минулого тижня впродовж двох вечорів мені довелося побувати на презентаціях одразу двох чудових книг. Їх запропонували читачам два знакові для нашого часу автори.

Перший з них – Тарас Прохасько. Він представив переклад книжки польського письменника Анджея Стасюка "Галицькі оповідання". Наступного дня власну збірку есеїв під назвою "Менталітети" презентував львівський літературознавець і культуролог Ростислав Чопик.

Чому особлива увага саме до цих авторів? У нашому місті представляти Тараса Прохаська видається зайвим. Але він значно рідше виступає як перекладач, аніж письменник. Цього разу всі зацікавлені могли побачити його саме в цій ролі. Тарас презентував не просто свій черговий переклад, він упродовж вечора розповідав про талановитого, щирого й доброго друга, яким є Анджей Стасюк не лише йому, але й українцям. Письменник, що двадцять п’ять років тому покинув Варшаву і разом з родиною оселився в лемківських Бескидах, у селі Воловець. Разом з дружиною заснував там славнозвісне зараз видавництво "Чарне", яке з-посеред інших видань обов’язково друкує твори сучасних українських письменників.

Тарас згадував різні історії, пов’язані зі Стасюком. Він розказував, що Анджей зараз ходить зчаста на похорони своїх героїв, яких описав у "Галицьких оповіданнях" ще 1995 року. Я слухав Тараса і згадував наших гуцулів, які п’ють не менш безпробудно в Чорногорі чи Ґорґанах, аніж їхні польські побратими в Бескидах. Останні, окрім пияцтва, ще й мусять тягнути тяжкий вантаж своєї прищепленості на цій ще недавно українській землі. Лише старі дерев’яні церкви та покинуті цвинтарі нагадують про тих, на чиїх ґрунтах вони осіли. Трагедія обох народів пронизливо розказана через буденні історії звичайних людей Анджеєм Стасюком і покладена на українську не менш неповторною мовою Тараса Прохаська.

От подумав, що про Стасюка кількома словами, мабуть, і все. Але ж про нього кількома словами не скажеш. Бодай тому, що він уже й не пригадую скільки разів приїжджав до Львова, Івано-Франківська, їздив у Карпати. І всюди цей на вигляд грізний чоловік, засмаглий велетень, виявляв непідробну зацікавленість: "А як же ж вони живуть, ці українці?" І все це потім якось дивним чином виринало, перетворювалось у цілі світи, у яких пізнаєш щось нове про себе і свій народ.

Ростислав Чопик наче продовжив своєю книгою книгу Стасюка, правильніше кажучи – поглибив те, про що йдеться в художніх текстах польського письменника й розповідях Тараса Прохаська про нього та його творчість.

Насамперед варто наголосити, що Ростислав Чопик у Львові вже віддавна посідає місце культового викладача в національному університеті Івана Франка. Його лекції відвідують сотні студентів з різних факультетів. Він набув заслуженої слави літературного ерудита, блискучого науковця й невтомного мандрівника.

Цього разу він розповідав під час зустрічей у нашому університеті, а пізніше в книгарні "Є" про те, звідки бере своє коріння український менталітет – ця споконвічна майданно-козацька непокора. Більшість есеїв у книзі написані ще до революційних подій. Але вони, випереджаючи їх, роз’яснюють на численних прикладах, що все в долі нашої країни та народу невипадкове. Усі тексти цієї книги пов’язані в єдине ціле з майже детективним сюжетом,  карколомними поворотами, "смачною" мовою. Почнеш читати – не відірвешся. Урешті, всі ми хочемо пізнати себе, зрозуміти, чому в нашому народі були великі герої, але також і не менш ганебні зрадники. Від життя – до літератури, від кіно – до подій у Кенгірі та на київському Майдані. Усе це той світ, у якому гартувалася й міцніє українська душа, національний менталітет.

Ці два вечори, проведені зі справжніми майстрами думки й слова, були подарунком не лише для мене, але й для всіх тих, хто їх відвідав. Прикро, але мушу сказати, що зали на таких презентаціях, особливо в нинішній час війни, мали б бути переповнені, адже тут звучать відповіді на ті одвічні питання, які нас хвилюють, які дають нам ґрунт під ногами, пробуджують силу, уміння бачити в буденному надзвичайне, а в героїзмі – простоту і чесність.

Урешті, чому Стасюк і "Менталітети"? Звичайно, не лише тому, що два дні поспіль відбулися вже згадані літературні імпрези. Насамперед їх пов’язує те, що Анджей Стасюк у своїй творчості розповідає не лише про поляків, а передовсім про людину, а значить – і про українців, яких щиро й неприховано любить. Не менше місця полякам відводить і Ростислав Чопик у своїх есеях, де він згадує Щигела, Вінценза, Конрада. І все ж у центрі його уваги залишається людина. Він пише про чесність, мужність і прагнення свободи, яке виявляється врешті головним у менталітеті всіх народів світу, навіть того північного, який ще донині не став народом.

 

КОМЕНТУВАТИ