Я згадую перші зустрічі солдатів з фронту. Це неймовірне відчуття, колись тільки у фільмах подібне бачили, а зараз сам переживаєш, коли поранений, який переніс десятки операцій, виходить сам з київського з поїзда.
Але це добре відчуття швидко зникає, бо включається система.
Довідки, папірчики, папки, запах затхлих коридорів, рипучі двері, що залишились у спадок ще від совка, і очі зомбі – носіїв системи, завжди злі і нещасні водночас. Червоні губи, укладки, декольте, товсті невиразні чоловіки з "барсєтками" – це образ сучасного працівника-службовця-управлінця.
Пострадянська система, яку всі так прагнули реформувати, все-таки добре вистояла і не зносилась. Солдати після війни, як ніхто, відчули непробивну міць цієї добре організованої машини.
Людина, яка кілька місяців тому була мобілізована і пішла на фронт, ніби зникла, тому після передової усе починається з нового вордівського документу. На солдата починають формувати нову папку і просять зібрати все, що він робив на фронті і поза, вимагають навіть того, чого вже давно не існує. Система без цього не може, в її "пам’яті" залишилися давно здані воєнні частини і населені пункти, неіснуючі польові пошти і прізвища тих, хто вже не з нами.
Навіщо? Це годі збагнути. Здається, система так живиться людськими соками і енергією. Вона наче кайфує від отого втомленого чекання, поки твої дані вводять в якусь нікому не потрібну базу, а в твоїй голові нотується це постійне клацання по клавіатурі довгих нігтів з штучного гелю чи то акрилу на пальчиках красивої і доглянутої панянки, що вже зазомбована системою, але дуже з того пишається. Ба гірше, за входження в цю систему вона дала внесок від 500 до 1000 доларів. Це тріумфальне досягнення системи – коли за те, щоб бути у ній, платиш більше, ніж отримуєш.
Я все частіше бачу очі втомлених солдатів, які ходять вгору-вниз по блискучих сходинках системи. Система інколи хоче продемонструвати свою могутність і блокує їх, як старий ліфт, виключається світло і зупиняється, щоб перевірити солдата на витривалість.
Система – це те, що найбільше втомило людей. Від цього ненаситного паразита насолоду отримує тільки кілька тисяч зомбі, які її очолюють і підтримують у русі.
Мені інколи пропонують "боротися з системою зсередини". Бачила я таких, що після Майдану йшли на посади і говорили про велику місію – змінити систему. В мене навіть була надія на їхній успіх, але все завершувалося традиційно. "Не можу, система не пускає". Пропали, як кораблі в Бермудському трикутнику.
Який же вихід? Напевне, треба просто звільнити зомбі – носіїв системи. Хто на це наважиться? Може, Саакашвілі. За 90 днів він суттєво скоротив чисельність одеської "філії" системи. Напевно, позбутися треба принаймні більше половини зомбіфікованих, тоді у нових людей буде більше шансів перемогти. Можливо, треба діяти подібно до того, як роблять з новою поліцією.
Далі – інструменти, з якими працюють люди в системі. Скажімо, зомбі не можуть без паперу. Треба притискати печатку до бумажок і підпис свій, виплеканий десятиліттями, ставити… Та нове покоління інше, нам приємніше торкатися сенсорного екрану, аніж до паперу. Значить, екранів і електронного урядування має ставати більше, паперу менше. З цього починати.
І так по кроку і по кліку, наче очищаючи персональний комп’ютер – по дисках, по папках, ярлик за ярликом – всіх носіїв системи треба експортувати в корзину. "Як Зіну в корзіну". Пішла ж, хоч противилася.
Прикро тільки, що, окрім грузинського реформатора, ніхто не наважується цього робити, бо люди системи дуже завзято її бережуть і охороняють. Тому боротьба нас чекає довга. Бо навіть ті, що народилися уже в 90-их роках, наче поза "старою системою", легко до неї приростають, як молода щепа до старої трухлявої яблуні. Не здатної вже на жодні плоди.
Давайте братися рубати трухлятину і плекати новий сад.