Коли ми розговорились, то я вирішив нічого не додавати і не відкидати зі слів цього чоловіка. Просто вчитайтесь: це його життєва позиція. І ви зрозумієте, які люди бережуть спокій нашої держави. І наскільки смішними є балачки про нібито знищені Збройні Сили України.
– Я на війні вже два роки. Точніше, через кілька днів святкуватиму другу річницю. Шлях у війську приблизно такий: доброволець-мобілізація-контракт. А в житті я виріс без батька. Щоб підняти мене і дати хоч якийсь життєвий старт, моя мама багато працювала. Тому виховала мене вулиця. І знаєте, вулиця – це не найгірший вчитель. Бо вулиця в чоловікові виховує чоловіка. А справжній чоловік повинен бути там, де потрібно захистити свою жінку, будинок, державу. Дуже легко сидіти вдома та розповідати, як любиш Україну. На День вишиванки вдягнути вишиту сорочку та пройтись містом… А от приїхати сюди, в багнюку і холод… Коли часто не буває нормального харчування. Коли ідуть обстріли, а ти маєш прикрити своїх побратимів, щоб вони вийшли з-під вогню. Або як у нас в 14-му році було всього півтора літра води на людину. І це в спеку! Хочеш пий, хочеш мийся. Що хочеш роби. Так, щоб так воювати, треба мужиком бути. Розумієте?
Я пишаюсь тими людьми, з якими доля звела мене тут. Та образливо те, що сюди приходять дядьки по 50 – 55 років. А молодь просто ховається. Ну як так в 25-30 років! Ховатись за спідницями? Тікати? Давати хабарі? Та чого боятись?! Будь мужиком – візьми повістку. Прийди та виконай свій чоловічий обов’язок. Доведи перш за все собі, що в штанах в тебе не хмари. З особистого скажу, що якщо тобі долею написано загинути, то як не ховайся, ти все одно загинеш. Втратити життя можна і в глибокому тилу. І не обов’язково від кулі. Я думаю, що в нас ще не з’явилось покоління справжніх патріотів. Хоча я вже бачив хлопців 18-20 років, які тут на передовій поруч зі мною стояли і воювали. Вони, як то кажуть, не бояться ні Бога, ні чорта. Вони за свою державу, за свою сім’ю, за свій народ готові лягати в землю і забирати з собою ворогів. В Іловайську я мав приклад, коли служив в нас такий хлопчина, Андрій. Його позивний був "Хома". Так от він собою накрив гранату, врятувавши життя двом побратимам. А було йому 19 років. Розумієте… 19 років.
А є такі, що заявляють, що ми тут за гроші воюємо. Підходив до мене один такий, коли я був у відпустці. Так я йому запропонував поїхати на заробітки зі мною. Мовляв, будеш грошовитий, одітий, нагодований. Але ж не хочуть такі горлопани їхати на фронт. Та воно і зрозуміло. Бо то ж чоловіком треба бути. Мужиком. З характером і змістом в душі. Все дуже просто. Направду. А з іншого боку, тут в нас немає "гнилих людей". І добре, що війна показала характер багатьох.