fbpx

У пошуках карпатського крокодила

Суспільство 21:26, 28.06, 2016

Друзі давно агітували поїхати до Вигоди на карпатський трамвайчик. На щастя, рідна партія дала нам кілька вихідних поспіль, аби ми відзначили День Конституції, поки вона ще її остаточно не змінила. Тож ми вирішили не втрачати такої нагоди і поїхали.

На місці – після 70 км більш-менш нормальної дороги – довелося зачекати ще зо дві години. З'ївши по шматку помідори і приправивши її хлібом з водою, ми рушили на огляд, назвімо це так,  середмістя. Напередодні поїздки я знайшов в інтернеті трохи інформації про ту місцевість: споруди – мовчазні і тепер уже напівпорожні свідки колишньої величі цього селища з претензією на місто: принаймні так означено його адміністративною назвою.

Адміністративний корпус колишнього лісокомбінату громадився навпроти місця нашого збору. У тому приміщенні нам рекомендували шукати туалет – європейський, як сказав продавець із крамниці, де щойно лиш увімкнули світло після аварії, і тому в його холодильниках було порожньо, ніби у бога в коморі на початку створення світу. В офісному центрі – так написано в інтернеті – яким тепер став колишній адмінкорпус, ми знайшли туалет. Не знаю, чого саме стосувався сарказм продавця, коли він говорив про європейськість цього місця, – відсутності перегородок між дірками у вбиральні (ми ж за гендерну рівність, дайте нам безвізовий! Еге ж?) чи керамічної плитки, якою було оздоблено це місце зустрічі з внутрішнім "я". Принаймні була вода. І навіть папір. Щоправда, удвоє складений А4, але ж папір. П'ять поверхів лише адміністративного приміщення.. Це ж скільки тут свого часу працювало людей? Зате вся Вигода мала вигоду від роботи.. Поряд з цим будинком – не менш величний народний дім. Тобто будинок культури. Між ними – давно непрацюючий фонтан. Років з десять або й двадцять вже не робить, – сказали діти, які сиділи всередині. Вас ще, певно, не було,  пожартував я. Були,  сказали  але невидимі. Після тих слів я надовго замислився.. а може, й зараз тут, тепер вони ходять – усі ті працівники колишніх діючих підприємств. Але невидимі..

На будинку культури величезне мозаїчне панно. Ще, на щастя, не оббите. Інтернет підказав, що то робота художника Степана Онищенка. Гуцул (бойко?) і його жінка. Ліс, косуля. Колорит. У руках чоловіка якийсь предмет. Чи то стилізована бензопила? Чи меч? На топірець не схоже.. На всю вітрину на другому поверсі будинку – портрети Бандери і Коновальця. Незмінні – судячи з фотографій в інтернеті – щонайменше два останніх роки.

У пошуках карпатського крокодила 1

На протилежному боці дороги  ще одне панно. Художник Іван Духович. Естетика соцреалізму, можливо. Але все ж… 

У пошуках карпатського крокодила 2

Панно знищене банерами нуворишів. Рагульство. Нехай і комерційне, але воно таке ж страшне, як і рагульство суспільне, бо поза межами естетики. Естетики співіснування.. Навіть не йдеться про сприйняття (чи знання бодай  це вищий пілотаж) художніх цінностей.. Навіть якщо то цінності минулої епохи.. Хтось же дає дозволи на таке рагульство або не контролює, якщо ті речі відбуваються самовільно.. Свого часу така (або й гірша) доля мала спіткати роботу Опанаса Заливахи у приміщенні колишнього "Білого каменя" в Івано-Франківську. Там громада не дала. А тут.. Та й чи лише тут. У контакт-центрі власника одного із банерів сказали, що передадуть "відповідальним менеджерам" інформацію. Номери їхні дати оператор не хотів. А ще сказав – то ж не ми винні, то ж нам дозвіл дали, з них і питайте. Так, ніби ті, хто дозвіл давали, самі банеровласникам стіну завісити запропонували)).

За якийсь час подали потяг. Перед тим ще вдалося купити на дорогу печива у крамниці в підвалі. Не знаю, як ті жінки працюють в атмосфері затхлості та вогкості в той час, коли довкола стільки порожніх приміщень..

На пероні чекаємо вагони. Поряд – компанія молодих людей з малою дитиною. Просять якихось хлопців не курити. Ті саме позапихали сигарети до писків і націлюються запальничками. Незважаючи на прохання, затягаються димом, ще й цідять щось злісне крізь зуби. Щось про москалів. Бо компанія з дитиною говорить російською.

Рушили. По обидва боки – хоч і похмуро та мряка – краса. Час від часу її роздирає гудок дизеля і вибухи реготу кількох кубіт з львівської групи, які всю дорогу гріються горілкою і жартами. Розповідають про "Турцію" і про те, як москалі обурювалися, що "панаєхалі са сваєй України". Голосно. Пронизливо. Шляк трафляє. Розумію в цей момент москалів.

Одна із зупинок – у "баби Гані". Звичайна сільська хата. "Баба Ганя" зі ще однією жінкою пригощають прибульців (за смішні гроші, звичайно) канапками, чаєм, "калганівкою" та пампухами з повидлом (потім "львівшькі кубіти" голосно коментуватимуть у вагоні, що вони пампухів "так" не роблять, бо якісь не такі). Музики з потяга грають "на капелюх". Люди п'ють і танцюють. Питаю "бабу Ганю", чим вони тут живуть, чи таких "потягів" мають багато. Каже, що нині ми перші. Групу, яку везли перед нами, гостили з польової кухні. Загалом, каже, живуть непогано. Багато хто поїхав на заробітки, багато хто лишився тут, багато хто п’є. Молоді. Як і всюди,  підтримую я бесіду. В цей час неподалік гуркоче наповнений лісовоз.. Проводжаю його поглядом під "калганівку". Вже після повернення з подорожі дізнаюся з новин, що на Закарпатті селевим потоком змило село.

У пошуках карпатського крокодила 3

Їдемо далі. Голос екскурсовода з репродуктора розповідає місцеві легенди і бувальщини. Про монастир на горі і про 150-літні карликові сосни на болотах, які (болота) є легенями Карпат.

У пошуках карпатського крокодила 4

В цей час нас обганяє мопедом хлопчик років 11. Малий на мопеді, який доганяє потяг, асоціюється у мене з американськими вестернами – ковбої, що нападали на поштові дилижанси, індійці з Ґойко Мітічем на чолі, які наздоганяли вантажені білолицими пасажирами потяги у голівудських преріях. Малий, зупинившись, розвертається і їде у зворотньому напрямку. Напевно, одна з небагатьох розваг місцевої молоді, думаю я собі, поки не виросли і.. і згадую останні слова "баби Гані".

У пошуках карпатського крокодила 5

Їдемо між горами, вкритими смереками (ще) і туманом. Над рікою пролітає сіра птаха, схожа на чаплю. Мочарами подекуди видно коней, корів та інших тутешніх мовчазних мешканців. Вони спілкуються, але незрозумілою нам мовою.

У пошуках карпатського крокодила 6

Після чергової зупинки біля лісового джерела, яке дарує жінкам молодість, а особливо ретельним умивальницям жіноче щастя на кшталт особи чоловічої статі, біля одного з вагонів чути постріл. У репродукторі лунає, що потяг захопили бандерівці. Зрештою, кількома кілометрами раніше екскурсовод вже попереджав про можливе захоплення. Тому нікому не страшно. Люди далі п'ють, селфляться і очікують зустрічі з міфічними "лісовиками".

У пошуках карпатського крокодила 7

Муляє неприємне відчуття. Ще гірше і брутальніше асоціювання "захоплення" з американськими вестернами і червоношкірими клоунами, яких переможці загнали у резервації. Тепер вони, аби хоч якось вижити, танцюють на кістках своїх героїчних предків, знищених переможцями. Стійке відчуття, що самі ж в’язні резервацій культивують міф "бандерівець=бандит": "потяг захопили бандерівці"… Голос заспокоює: він перевірятиме квитки, а хто не матиме, а ще й говоритиме російською, змушений буде сказати гасло.. Потяг зупиняється. Очікую, що зараз усіх пасажирів буде поставлено обличчями до вагонів із закладеними за голову руками. Не судилося. "Злий захоплювач поїздів", щоправда доволі суворим тоном, обіцяє комусь перевірити наступного разу, як звали батька Бандери і коли народився сам Провідник. А далі дозволяє за кілька десятків гривень сфотографуватися у строї та пальнути з карабіна. Дітям і тим, хто чув про бєндєравцев від Кісєльова, нравіцца. Вони посміхаються.

На зворотній дорозі зупиняємося біля Джерела. Так називається колишній санаторій. Колись тут лікувалися працівники галузі. Сьогодні – пустка. Сувенірна ятка і автівка з медовухою. Сонний кіт і жваве собача. Добротні корпуси тихо занепадають. Став заростає лататтям. Після останньої негоди багато років тому, на відновлення коштів не дали,  так сказав гід…

У пошуках карпатського крокодила 8

У пошуках карпатського крокодила 9

Загалом все. Може, то на мене так мряка вплинула. І особисте бачення. В кожному разі, бодай колись тут варто побувати. Особливо уважним може навіть пощастить зустріти справжнього карпатського крокодила.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: