середа, 24 квітня

Україна наша багатостолична

Олег Хавич Експерт-аналітик ТОВ "Медіа-Груп"
Рівно 80 років тому, 24 червня 1934 року, столицю УРСР перенесли з Харкова до Києва. Державне утворення, яке у 1918-му поглинуло Донецько-Криворізьку республіку, почало підготовку до експансії на землі ЗУНР.

Київ та Харків – далеко не єдині міста, які в різний час бували столицями України. І мова не лише про всі ці численні Глухови та Батурини гетьманських часів – на початку ХХ століття у статусі столиці УНР перебували, крім Києва, ще Житомир, Рівне, Вінниця, Проскурів (нині Хмельницький), та навіть Сарни і Кам’янець-Подільський. ЗУНР теж мала декілька столиць – крім Львова, цього статусу набували Тернопіль та Станіславів (нині Івано-Франківськ – він, до речі, певний час був водночас і столицею УНР), а також Бучач, Чортків і Заліщики. Столицею Гуцульської Республіки, яка контролювала частину Закарпаття і фактично входила до складу ЗУНР, було містечко Ясіня.

На сході України у цей час теж виникло чимало регіональних республік зі своїми столицями: крім Донецько-Криворізької Радянської (з центром спочатку у Харкові, а потім у Луганську), це були Радянська Соціалістична Республіка Тавриди (столиця – Сімферополь) і Одеська Радянська Республіка (назва говорить сама за себе).

Проте вже станом на липень 1919 року ЗУНР та УНР де-факто припинили існування, а більшість території Центральної та Південно-Східної України опинилися під владою УРСР, створеної у березні 1918-го фактично на базі Донецько-Криворізької республіки. Нагадаю, її було проголошено на IV з’їзді Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів, що відбувався у Харкові з 9 по 12 лютого 1918 року. Донецько-Криворізька Радянська Республіка зі столицею у Харкові територіально охоплювала Сумщину, Харківщину, Донеччину і Луганщину, Катеринославщину з Олександрівськом (нині Дніпропетровська та Запорізька області), Херсонщину з Кривим Рогом та Єлисаветградом (нині Кіровоград) та частину Області Війська Донського по лінії залізниці Ростов-Лиха (фактично все Лівобережжя) з Таганрогом і Олександро-Грушевським (тепер – Шахти, Росія).

В історії як появи ЗУНР та ДКРР на мапі України, так і їх зникнення є цікаві паралелі. Створенню обох республік передували документи, видані владою інших держав. У випадку ЗУНР це був маніфест цісаря Австро-Угорщини Карла І, який проголошував перетворення імперії на федеративну державу, майбутнє якої мають вирішити Національні Ради народів, які її складали. На його підставі 18 жовтня 1918 року у Львові зібралися депутати австрійської Державної ради, Галицького та Буковинського сеймів і представники політичних партій, які утворили Українську Національну Раду (УНРаду), що мала стати тимчасовим парламентом (конституантою). Того ж дня УНРада, спираючись на право народів на самовизначення, проголосила про утворення Української держави на українській національній території, до якої мала б увійти «ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, – зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина… та українська полоса північно-східної Угорщини (Закарпаття)». 1 листопада УНРада перебрала владу у Львові та проголосила утворення Західно-Української Народної Республіки.

А поштовхом до створення ДКРР став ІІІ Універсал Центральної Ради від 20 листопада 1917 року, який проголошував створення Української Народної Республіки та включення до її складу Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини і Таврії (без Криму). Цей Універсал через кілька днів не визнали на Південному Сході України, який з травня 1917-го фактично перебував під владою більшовицьких рад. 30 листопада 1917 року виконком рад у Харкові відкинув претензії УНР на землі Донецько-Криворізького краю і виступив з вимогою проведення референдуму про його самовизначення. Власне, проголошення ДКРР і стало таким одностороннім актом самовизначення.

Внутрішня економічна політика двох республік відрізнялися кардинально. При владі у ЗУНР були консерватори, тому жодних змін економічного ладу і власності не відбулося. А от в ДКРР, якою керували більшовики, була націоналізована велика промисловість, зокрема, металургійні заводи, ліквідовані акціонерні товариства, націоналізовані шахти й рудники, а також запроваджено податки для приватних підприємців. Історичні паралелі з нинішніми заявами лідерів ДНР та ЛНР про необхідність націоналізації майна олігархів є більші ніж прозорими…

Формально обидві республіки припинили існування, ставши складовими частинами більших державних утворень. 19 березня 1918 року керівництво ДКРР, яке до останнього бачило свою республіку в складі Росії, ухвалило рішення про злиття з УРСР, де їм виділили кілька важливих постів. А ЗУНР 22 січня 1919-го увійшла до УНР на правах автономної Західної Області цієї республіки. Проте де-факто і Донецько-Криворізька, і Західно-Українська республіки зникли внаслідок військової окупації їхньої території: у першому випадку це були австро-німецькі війська, які 7 квітня 1918-го зайняли Харків, а до травня того ж року – всю територію колишньої ДКРР, а у другому – польська армія, яка 16 липня 1919-го відкинула за Збруч останні підрозділи ЗУНР. А найуспішнішим державним формуванням на теренах України стала УРСР: саме до її складу в 1939-45 роках увійшли всі землі, на які колись претендувала ЗУНР, у 1954-му – Крим, а у 1991-му ця спадкоємиця ДКРР стала незалежною державою.

І Донецько-Криворізька республіка, і ЗУНР, які зникли з мапи України майже сто років тому, продовжують бути міфологічним підґрунтям для регіоналістських і навіть сепаратистських проектів у своїх регіонах. Керівництво Донецької та Луганської народних республік, для якого основною ідеологемою є відродження Новоросії (взагалі розформованої понад 200 років тому), регулярно згадує про ДКРР, коли намагається довести постійне прагнення своїх регіонів до отримання особливого статусу в Україні. В Західній Україні День листопадового чину (1 листопада) є одним з найбільш шанованих свят і приводом поговорити про автономію Галичини, Буковини і Закарпаття. При цьому центральна влада зробила зі слова «сепаратизм» (якого, до речі, немає в Кримінальному кодексі України) синонім терміну «державна зрада». Але ж дуже часто ті, кого у Києві називають сепаратистами, пропонують те ж саме, про що говорять Президент і уряд України: децентралізацію, розширення прав громад і регіонів, право людей самим обирати керівників виконавчої влади на місцях. І якщо Львів чи Харків завтра замість «обласних центрів» називатимуть «столицями» – відповідно, Галичини і Слобожанщини, – невже від цього комусь стане гірше? Хіба що Віталію Кличку – адже тоді він перестане бути єдиним в Україні мером столиці...

КОМЕНТУВАТИ