Під час німецької окупації в період Другої світової моє рідне село Загвіздя на кілька днів обезлюдніло. Селяни й до того були неабияк перелякані війною. Вони добре запам’ятали Першу світову, потім – пацифікацію, тоді – прихід перших кривавих совітів. І врешті знову німці.
Люди хотіли спокою. Вони, хоч і запевняли одне одного, що треба й далі жити, якось воно буде, народження, весілля й похорони не відмінити, але ліпше не ставало. Урешті вони, як могли, ховалися по рідних кутах своїх хат й намагалися принаймні про увесь цей жах не думати, заповнювати свої дні тяжкою фізичною працею (а її на селі ніколи не бракувало).
Вони бачили, що є ще більш нещасні. За Бистрицею, на Окопиську, там, де нині район міського озера, довший час тисячами розстрілювали жидів. Десь 43-го настала черга й українців. Виявилося, що від кулі окупанта ніхто не сховається, не запхає голови до діжки з капустою, картоплею чи що ще там є в глибокій пивниці.
Гігієнічні німці вирішили, що село має якусь епідемію, і виселили його під дулами автоматів у район Пасічної. Ті, хто мав родичів або знайомих, знайшли прихисток у них. Решта сиділа там, де ніч застала. Старі, малі, молоді – усі разом, усім селом. Що робили німці в опустілому Загвізді, невідомо нікому, бо там нікого, крім них, не було. Вони нічого особливо не торкали, не крали, хіба що настріляли курей і повбивали занадто завзятих псів.
Але люди зрозуміли, поки йде війна, ані спокою, ні прихистку не буде ніде. З рідної хати тебе можуть у будь-яку мить забрати і зробити з тобою що завгодно.
Пізніше другі совіти підтвердили це страшне знання, цю жахливу правду життя, життя під час війни.
Бачу, як зараз чимало людей хоче втекти від думок, а то й будь-якої інформації про війну. Найневинніше оголошуються в соцмережах тижневі марафони про щоденно пережиті три добрі події, естафетну паличку не менш старанно передають друзям. Ледь не ціле місто останніх півроку дефілює стометрівкою. Таке враження, що триває якийсь безконечний велелюдний святковий парад.
І ще концерти, відзначення, дні чогось там, фестивалі… Про концерти можна говорити окремо. Співаки горлають так, наче хочуть перекричати гармати, канонади яких лунають у вухах та душі народу. Завжди однакове виправдання, наче індульгенція: частину коштів, зібраних на концерті, буде спрямовано на допомогу воїнам АТО. Довкола копиця пляшок від пива та горілки. Їхні виробники, напевно, також віддають частину коштів на допомогу бійцям…
Людині властивий інстинкт самозбереження. Це цілком природно. Ми не можемо жити в постійному стресовому стані. Не для всіх підходить такий ритм життя. Стрес – як землетрус, він руйнує основи щоденного нормального життєвого плину.
Що ж робити, коли дійсність не дає найменшого шансу на заспокоєння? Мої батьки, які пережили війну, мали найпростішу на це відповідь: “Роби все, що від тебе залежить, і навіть у час найбільшої скрути в серці буде спокій, як молитва, що її виголошуєш зранку і перед сном”.