fbpx

Воїни за життя

Суспільство 14:18, 15.09, 2014

З самого початку я вирішив для себе, що буду довіряти нашим лікарям, як довіряв нашим солдатам.

Сьогодні я прощаюся з госпіталем. Їду додому. І хочу присвятити кілька слів подяки тим, хто рятує наших хлопців.

Мені першу допомогу надав друг, пластун, з яким разом приїхали на Схід. Він не лікар, але знав, що робити, тому за його командами навали допомогу одночасно декільком важкопораненим. За кілька кілометрів від місця бою нас зустрів наш лікар Андрій, йому допомагали дівчата-санітарки (навіть не знаю, чи були вони медиками, чи просто волонтерки).

Андрій – анестезіолог з Вінниці. Думаю, вдома в нього було все добре, але він був на війні, він завжди був поруч. Андрій мав "Таврію", на неї він грузив носилки, а всередину – все необхідне. Він завжди їхав на бойові виїзди. Коли потрібно було йти, то він ніс усе, що й солдат: автомат, магазини і ще величенький наплічник з різними препаратами, котрі мали б рятувати нам життя, притуплювати біль.

Пам’ятаю імена і обличчя дівчат – Адріана, Б’янка, Женя. Вони обробили рани, наклали з підручних матеріалів шину, перев’язали. І головне – дарували спокій. Вони шукали і думали, як нас вивезти. Ходили по колу до кожного пораненого. Визначали черговість вивезення, спершу – важчих.

Мене і афганця дядю Сашу вивозили на вантажному бусику в багажному відділенні. Досить комфортно. Час від часу зупинялися, дядю Сашу дуже боліло, і Женя колола знеболювальне. Вони переживали, але вигляду не подавали. В лікарні в Щасті пам’ятаю, як занесли, далі – в операційну. Відкрив очі вже в носилках у вертольоті, бортовий лікар вколов знеболювальне. У вертольоті висиш в носилках, як у гамаку, – прикольно.

Харків, швидкі, госпіталь. Оперативно всі аналізи. Прийшов анестезіолог. Операція. Все добре. Там познайомився з волонтерами. Наступного дня – літак на Львів. Спеціальний літак – носилки кріплять в два яруси. Бортовий лікар, жінка, сама з Івано-Франківська. Потім Львів, госпіталь, реанімація. Медсестра питає: "Як ти?" Кажу: "Тут у вас, як у раю, але хотів би бути в пеклі зі своїми". 

Дівчата-стажери день і ніч в госпіталі, питаю, чи в них практика, відповідають: практика вже давно закінчилася, але хочемо навчитися, тому тут.

Лікарі, медсестри, санітарки, волонтери, стажери – операції, перев’язки, крапельниці, уколи… Поруч лежать хлопці, кожен хоч сам не може, але постарається тобі допомогти, вони залишилися такі ж, як на фронті, – кожен зі своєю історією і зі своїм болем.

З самого початку я вирішив для себе, що буду довіряти нашим лікарям, як довіряв нашим солдатам. І вони були найкращі. Вони знали, що таке війна, і вони є воїнами за життя.

Не знаю, як їм подякувати всім, їх так багато, а багатьох і не пам’ятаю. Але коли тебе болить, то ти на них молишся, їм довіряєш, і вони це відчувають.

Дякую. 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: