fbpx

Заливаха на стометрівці: маленький пам'ятник велетню

Культура 08:39, 27.11, 2017

Учора виповнилося 92 роки, як народився Опанас Заливаха – не просто видатний сучасник, а один з тих, хто зробив українську сучасність взагалі можливою.

Сьогодні йому відкриють перший пам'ятник. Нарешті немонументальний, його не видно здалеку, його навіть зблизька треба шукати очима. Так і поводився Заливаха  не випинаючись.

Ми отримуємо пам’ятник прямої мови, хоча дещо перекривленої, базованої на чутках: його герой в образі малює серед вулиці, у верхньому одязі, сидячи на лавці, як типовий потішний вуличний художник. Чого Заливаха ніколи не робив, його творення уникало привселюдності та роботи з глядачем, з її неминучою схильністю до акціонізму. Тобто, якщо в пам'ятнику кожна деталь, включно з місцем – до місця – щось виявляє, на щось вказує і на щось натякає, то це розповідь не зовсім про нього. Бо Заливаха, якого пам’ятник означає, був швидше художником-монументалістом, а той, кого скульптура зображає, – швидше портретист чи карикатурист (які справді працюють неподалік) – і для посилення цого враження біля нього навіть відведено позірне місце, тобто частина лавки для ніби "позуючого".

Велич і вагомість особи вазагалі-то важко переказуються цією самою прямою образотворчою мовою, не алегорійно чи не абстрактно. Тому в постсовку їх загальноприйнято передавати габаритами, височінням і фізичною масою всеприйнятного матеріалу. До чого, на щастя, тут не опустились. Тобто не занеслись. 

В результаті єдина вжита метафора – пам'ятник велетню збудовано рівномаленьким з нами.
І ось тут виникає страх за себе, тобто за нашу глибоко закорінену схильність до вандалізму – і не лише фізично-матеріального, а й просто жестикулярного. Тобто художника навряд чи викоренять і вкрадуть, як недавно викоркували пілотну бронзову табличку пам'яті першого бургомістра з іще не збудованої Алеї слави. Ні. Але, наприклад, я постійно бачу, як дорослі дівчата в черзі стоять, щоб сидіти на колінах, плечах і головах Руської Трійці – цілого скульптурного ансамблю, значно вищого, неприступнішого, огородженого клумбами. Дівчата заради селфі ризиково застигають, обіймаючи невідомих їм літераторів ногами за шиї, блискуче забронзовілі у потрібних місцях. Хлопці неперевершено йдуть далі, стаючи ногами на голови. Пам’ятник таки став розвиваючим – хоча б розвиваючим атлетично.

І якось лякає перспектива цього селфі-панібратства по відношенню до чоловіка, який – якщо про коліна – заслуговує швидше колінопреклоніння, ніж перетворення на об'єкт для наколінних селфі та схожих шоу. Як це відбувається, скажімо, з сидячим Утьосовим на Дерибасівській. Але той і був шоуменом, і у його випадку там всі знають, хто це і для чого це, і не виникає відчуття недоречності.

Ім'я ж Заливахи дуже промовисте, але неговірке, тобто далеко не всім, на жаль, про щось говорить – в силу слабкості не його, а їхніх історико-біографічних обставин. Але саме у нього склалась та унікальна людська обставина, коли квалітет точності визначення людського і морального настільки високий, а допуски такі вузькі, і лінія розмежування доброго і злого настільки широка, що він не зміг діяти інакше, обережність було подавлено неодмінністю. За що розплатився роками, викресленими у таборах. Він і справді підставлявся. І боюсь, що ми, наче справжні продовжувачі його справи, якби створили собі змогу підставляти його надалі.

Якшо ж небезпеку перебільшено і з нашими людьми вже не все так просто, і вони цінують та знають, тобто готові до зрілого сприйняття – тоді і пам’ятники вартують ускладнень – принаймні художніх– принаймні якщо це пам'ятники видатним художникам.

Вперше опубліковано на сторінці автора у Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: