І все-таки це Україна, просто інакший, особливий її куточок. Тут немало патріотів, свідомих громадян, але поруч з ними – ватаватавата, яка свято переконана, що Запоріжжя – це індустріальний стержень, пуп України-світу, завдяки якому західняки ще не померли з голоду, навіть сяк-так тримаються на плаву, а може, і багатіють, знічев’я шукаючи якихось незрозумілих європейських стандартів. Так, це місто з величезним масштабом, але з куцою свідомістю.
Вже від вокзалу нас де-не-де підстерігають якісь натяки на минулі "кращі" часи.
Центральна вулиця Запоріжжя – проспект Леніна, ясна річ. Це величезна, але сіра радянська вулиця. Кожен будинок культури чи театр увінчаний серпом та молотом. Подекуди будинки з українськими назвами чи прапорами, синьо-жовта огорожа.
По всьому місту однотематичні бігборди. Люди кажуть: "Порошенко рішив злити Запорожье Ахмєту".
Ми рухаємось по проспекту Леніна: він починається з порту імені Леніна, а увінчує маршрут сам Ленін.
– А хто Леніна в футболку з тризубом вдів? УКРОП? (На рукаві емблема УКРОПУ)
– Нет. Почему УКРОП?! Мы сами это сделали. Он у нас раньше в вышыванке был. Решили что-то поменять. А что, вам не нравится?
– Ленін в українській символіці – для мене це занадто…А що ж у вас не хотіли його знести?
– Разрушить? Зачем? Что, он вам мешает? Приехали с Запада и хотите тут свои порядки наводить?! Это памятник тем, кто Днепрогэс строил и Ленину, который помогал. У вас ведь куча непонятных памятников. Что, Данила Галицкий построил что-то своими руками?
– Хіба ж Ленін власноруч цеглу на Дніпрогес носив?
– Нет, но он хотя бы любил нас, украинцев, песни наши любил… Это наша память. А что, если снести – и война кончится?.. Мы же ваши памятники не сносим. Лучше вон на Сечь нашу посмотрите – какая красота…
Ми відправляємось на Хортицю. Прямої маршрутки туди немає. Понеділок – вихідний день у музеї. Пішки йти майже 3 км. Для місцевих це незначна відстань.
– Машины вы всё равно здесь не остановите. Пешком надо, а там синий борд будет – и направо.
Все-таки ловимо машину, доїжджаємо до борду – далі ніжками.
Краєвид справді вражає, шкода тільки, що саме козацьке місто закрите.
До вокзалу добираємося – пішки, маршруткою і тролейбусом.
– Девушка, акуратнее с рюкзаком!
– Перепрошую.
– Что?!