субота, 21 квітня

Жорстокість

Іван Костюк Письменник, журналіст
У будь-якому випадку треба битися, навіть якщо заздалегідь усвідомлюєш, що перевага не на твоєму боці.

Батько мене в дитинстві не захищав. І тому років до восьми-дев’яти мене лупили хто тільки хотів. На моє щастя, охочих було не надто багато. Але натомість були постійні клієнти. Час від часу я жалівся. Урешті тато не витримав і сказав: «Якщо маєш хоч краплю мужності, дай здачі». Донині пам’ятаю вираз здивування на обличчі сусідського Петра, якому я зацідив у пику. Його навіть не так сильно боліло (бо вдарив я легко), як він був шокований, що такий нікчема в бійці, як я, може дати відсіч.

Цей суто чоловічий досвід неодноразово ставав мені в пригоді. Я усвідомив: у будь-якому випадку треба битися, навіть якщо заздалегідь усвідомлюєш, що перевага не на твоєму боці. Відразу варто зізнатися, що здебільшого так і ставалося. Мої супротивники були або сильніші, або їх було більше. Однак втіхою, хоч і зчаста невеликою, для мене було те, що я не опускав рук і все ж таки міг здолати свій страх. Навіть коли ноги й руки тремтіли, усередині з’являвся неприємний холодок, я знав: варто почати – і все це мине, за кілька секунд не будеш відчувати ані болю, ані будь-яких інших відчуттів, окрім бажання якнайбільше відтовкти суперника.

У селі до хлопців не виявляють сентиментів. Батько, який допізна затримувався на роботі, не завжди мав час допомогти мамі по господарству. Уже в підлітковому віці мати попросила мене допомогти зарубати гуску. Я не злякався, але не знав, як це зробити так, щоб раз і напевне. Але коли я взяв її за лапки, то птиця якось покірно поклала свою довгу шию на ковбан. Я вдарив один раз сокирою, але настільки зопалу перестарався, що одним махом відрубав голову. Стекла кров, мама похвалила мене, і я заспокоївся. З того часу я не менш методично рубав голови не лише гусям, але курям, розробляв кроликів, допомагав різати свиней. І все це в мене не викликало, на відміну від зойків, охів та ахів міських ровесників, практично жодних  відчуттів. Я розумів: ці тварини є для того, щоб з них було м’ясо, яке мають з’їсти люди, які довго й тяжко працювали, відгодовуючи худобу.

Напевно, все це виглядає доволі кровожерливо і жорстоко. Але, повірте, це не так. Однієї літньої ночі я зі своїм двоюрідним братом стояв біля брами батьківської хати. Роман уже збирався, хоч було пізно, йти додому. Назустріч нам підійшли на кілька років старші знайомі хлопці – підміські бенькарти, розбишаки, які, хоча й товкли всіх довкола, дотепер виглядали в наших очах зовсім незагрозливо. Вони йшли з весілля, трохи підпилі, страшно матюкалися і майже коло нас зупинилися, бо на дорогу вийшов маленький кіт. «Убивай сволоту!» – крикнув один. І вони почали копати це бідне кошеня, футболити, брати за хвіст і бити цим маленьким тільцем до асфальту. Ми мов застигли, у світлі місяця я побачив, що Роман плаче. Мені було не просто страшно, мені було жахливо страшно, уперше так страшно в житті. Ми довго не могли заснути. Мій брат уже нікуди не пішов. Зраненька ми знайшли труп нещасної тварини з поламаними ногами й розбитою головою й закопали його. Це був мій перший досвід, коли я вперше віч-на-віч зіштовхнувся із безпричинною жорстокістю, з ненавистю, яка не має ні мети, ні пояснення. Як прикро мені зараз усвідомлювати, що попереду мене чекали значно страшніші речі. На щастя, тоді я ще того не знав.

Мій вірний друг одного разу під час відвертої розмови запитав мене, чи міг би я вбити. Я одразу відповів йому, що не скажу, бо відповідь знав уже багато років перед тим, бо відчув у собі такі речі, що бодай би їх не знати.

Дивлюся відеоролик із трупами біля Луганської обласної держадміністрації. Розкидані тіла, кров, крики. Що робили тут ці жінки? Що занесло їх до штабу сепаратистів? Хіба не могли припустити, що їх тут може чекати смерть? Але навіть не це найстрашніше. Хтось з ногами в червоних «трєніках» в усьому цьому страшному бедламі схиляється до тіла однієї з жінок і знімає з її руки обручку. Певно, думає: «Нафіга їй тепер золото?» 

Це лише один з випадків. Ви мені таких назвете десятки-сотні за останній час. То що, розумієте тепер, що таке ненависть та жорстокість і чи треба спокійно знищувати тих, хто не дасть нам жити?   

КОМЕНТУВАТИ
  • Олена Нечвідова 0 Відповісти &quot;я вперше віч-на-віч зіштовхнувся із безпричинною жорстокістю, з ненавистю, яка не має ні мети, ні пояснення.&quot; - це Ви по відео вважаєте, що ви зіткнулися з війною!? Як же ви помиляєтеся. Не займайтеся, будь ласка,фетишизмом. хочете справжніх відчуттів, вйо до передової. А інакше не займайтеся профанацією. Не ображайтеся, мій колишній директоре, але Станіславський би сказав: Don`t beleive!<br>
  • Олена Нечвідова 0 Відповісти О Боже, ці теоретики ведення бою на відстані 1000 км! Я думаю,гуманітаріям краще надихати, просто кричати у простір українським героїчним епосом. Не заважайте бійцям любити свою країну згідно правил ведення війни! Ваші тилові рефлексії залишіть для Фрейда або хоча би Сартра...<br>Жорстокість<br>kurs.if.ua