Не все в рівновазі у благословенному Богом Франківську. От у одній із загальноосвітніх шкіл під підлогою навчального приміщення знайшли людські залишки. Не треба бути екстрасенсом чи медіумом, щоби запідозрити – близьке сусідство живих (тим більше – дітей) та мертвих тіл вкрай небажане. Недарма люди з давних-давен відносили мертвих подалі від житла, в спеціальні місця – некрополі, цвинтарі, поховальні вежі тощо.
Навіть за атеїстичної доби, коли на державному рівні культивувався цинізм щодо фундаментальних питань життя і смерті, розділення просторів для живих і покійних ретельно зберігалось. Людина (навіть озброєна "передовою теорією комунізму") на підсвідомому рівні відчуває неблагодатні енергії, що супроводжують скупчення мертвої плоті. В популярних виданнях, присвячених містичним речам та побутовій бісівщині, це відчуття називають "цвинтарною аурою". Особисто я скептично ставлюсь до спекулятивних дефініцій, але за їхньою кострубатістю проглядається зовсім не порожнеча.
Щось там таки є.
Ще гірше – коли мертві не просто мертві, а вбиті і закатовані, як у випадку з нашою школою. Залишкова енергія насильства живе у місцях погибелі століттями. Там не радять будувати, а ті, хто має досвід довгого – скажімо, з ночівлями – перебування в таких місцях, знають про тривожні відчуття та нав’язливі сновидіння, що переслідують навіть після того, як вони залишили місце погибелі.
Мені зрозумілі мотивації педагогічних працівників, які стурбовані розкопками в школі й намагаються якнайскоріше перегорнути сумну сторінку та розпочати у вересні навчальний процес. Мертві мертвими, а живим треба жити. Тим більше, що тіла пролежали у безвісті десятиліття, що не завадило школі успішно виконувати свої функції. Решта – містика, метафізика – речі малозрозумілі, суб’єктивні, наукою не підтверджені.
З іншого боку, щось не складається у цьому прагматичному пазлі. Щось відлунює махровою радянщиною.
Мені особисто хотілося б почути думку про це компетентних представників Церкви. Можливо, я перебільшую небезпеку і всі проблеми вирішуються запрошенням священика та освяченням приміщення. Можливо.
Світи живих і мертвих потребують розмежування не лише у школі, котрій випало замешкати у приміщеннях колишньої катівні. Нещодавно відновились поховання в Меморіальному сквері. Й до того було якось незручно бачити вечірній відпочинок містян на кладовищі. А тепер й поготів.
Сквер і цвинтар є двома принципово різними способами впорядкування міського простору. З відмінними функціями. В сквері можна гуляти з дітьми, обніматись на лавках і вигулювати псів. Подібна діяльність на цвинтарі породжує питання. Скажімо, закохану парочку, яка практикує петтінг в десяти метрах від закладеного вінками свіжого поховання, можна запідозрити в нездорових мотиваціях.
Колись мудрі люди закрили туалет в Меморіальному сквері, зметикувавши, що навіть перейменований цвинтар залишається все ж таки цвинтарем. Тепер, коли одна з алей скверу стала місцем почесного захоронення, це рішення виглядає ще більш доречним. Може, міській владі варто задуматись над тим, щоби повернути простору за драмтеатром його первісне призначення? Тим більше, що там вже є сакральне осердя для кладовища – каплиця, конфесійно належна до УГКЦ. Варто подумати й над тим, щоби в місці спочинку видатних громадян міста з’явились каплиці для вірян інших конфесій.
Хтось скаже, що ціле місто стоїть на кістках і не варто вчиняти рейвах заради незначної частини незримого для перехожих некрополя. Що під багатьма міськими спорудами громадяться забуті, неупокоєні, занедбані кістяки тих, хто мешкав колись у місті Потоцьких. Але цей факт не скасовує віковічних законів цивілізації. Можливо, значна доля нещасть і хвороб, що навідують наших сучасників, є наслідками нашої неперебірливості у сусідстві з мертвою плоттю.
Якій, врешті-решт, потрібно від нас не багато. Лише достойний спочинок.