Все більше українських родин та пар розділяють тисячі кілометрів. Поки чоловіки воюють на сході України, їхні дружини та кохані дівчата терпляче чекають на них, підтримують та моляться, щоб вони повернулися з війни. Чекати – неймовірно важко, особливо коли до цього додається хвилювання за життя. Впевненість у тому, що на мирній стороні тебе хтось виглядає, допомагає бійцям. Особливо важливо, щоби чекала кохана.
Юлія Кіф’як з Микуличина чекає свого коханого з війни. Дівчина поділилася своїми найсокровеннішими переживаннями.
Ярослава Бакайчука з Микуличина призвали до війська ще в лютому 2015 року. Із червня 2015-го і до сьогодні він перебуває на передовій без ротації. Дівчині важко згадувати, як все відбувалося, пише Галичина.
"Кожен раз набігають сльози, коли думаю про це, – розповідає вона. – Коли дізналася про повістку з військкомату, у мене перед очима одразу пробігли страшні кадри з фронту, які бачила по телевізору. Я ніяк не могла заспокоїтись, хоча розуміла, що це не правильно, адже повинна підтримувати свого хлопця. Це неможливо передати словами, такої важкості і суму я ніколи не відчувала. Під час перебування Ярослава на навчальному полігоні зі слізьми молила Бога, щоб його не забрали на передову. Але доля розпорядилася інакше. Настав той день, коли я почула: "Кохана, я їду, але все буде добре, обіцяю". Я не змогла нічого йому відповісти, лише сильно заплакала".
Підтримувати зв’язок закоханим вдається лише телефоном.
"Нам не завжди виходило поговорити, – згадує дівчина. – Постійні навчання призводили до того, що інколи він обирав – поїсти чи поспілкуватися зі мною по телефону. Вже на передовій їм взагалі не дозволяли телефонувати чи відповідати на дзвінки. Тепер розмовляємо частіше, але недовго".
За весь період розлуки Ярослав і Юлія бачилися тричі. Спочатку дівчина відвідувала коханого у військовій частині в Миколаєві, а потім у Ярослава було дві відпустки по 15 днів з дорогою.
"Емоції завжди переповнюють перед зустріччю з коханим! Коли я вперше бачу його, то все тіло тремтить, а на очах виступають сльози радості. Ми просто кілька хвилин мовчки обіймаємо одне одного. В такі моменти розумієш, як сильно ти кохаєш цю людину. Хочеться, щоб час ішов повільніше, а ще більше – щоб вже не треба було прощатися", – з сумом констатує моя співрозмовниця.
Ті, до кого в двері постукала війна, бачать її по-іншому.
"Війна для мене – це постійні переживання. Страх, щоб це не дійшло до нашого краю, де я зросла і живу. Невгамовна туга за всіх, хто загинув та постраждав. Таким як я, що чекають, раджу зберігати вірність коханим. Тепер ми їхня підтримка та опора. Ці терпіння варті того, адже по їх закінченні ви отримаєте найголовніше – кохану людину поруч. Вони пішли захищати свою країну, не кожен на це наважиться. Тому пишайтесь ними! Бажаю вам того, про що й сама мрію: нехай "ваше щастя" якомога швидше повертається додому живим і здоровим!" – звернулася дівчина до всіх, хто чекає своїх коханих з війни.