fbpx

Різані ложки: на Гуцульщині зберегли традиційне ремесло. ФОТО

Культура 20:50, 16.03, 2018

Село Прокурава на Косівщині – острівець давнього ложкарства на Гуцульщині.

Село Прокурава Космацької ОТГ – давня столиця гуцульського ложкарства.  

Староста села Василь Дудюк розповів, що у Прокураві ще є кілька майстрів, які ріжуть ложки, як колись,  вручну.

"Колись більше робили ложки жерепові (ялівцеві – ред.) і вільхові, а тепер – сливові, черешневі чи букові… Мій дід все життя різав ложки. І коли на Святий вечір приходив до нас додому, то щораз приносив шість дерев’яних лижок, бо нас у хаті було шестеро. Так було завжди. Сьогодні ж дерев’яні ложки ручної роботи здебільшого купують за кордон, а ложки, виготовлені механічним способом, побутують в Україні", – розказує Василь Дудюк.

Прокурава – гірське село, яке ділиться на центр і п’ять присілків, а кожен з них – на кутки. Куток "Кутівка", де живе народний майстер-ложкар Петро Тарасюк з родиною, розташований під гірським хребтом Брусний. Тут лише сім газдівств, пише Галичина.

Майстерню свою Петро Тарасюк облаштував у старій хаті, щоб рідним не заважати своїм майструванням і намолене тепло поколінь відчувати.

"У Прокураві вже залишилося небагато майстрів, що ріжуть ложки вручну: Василь Микитин, Микола Шелюжак, Роман Гуцуляк, Богдан Петрів. Колись в селі ложки робили всі, бо з того жили. А тепер – не вигідно, тож молодь займається іншими справами,  каже народний майстер-ложкар.  Колись у нас була артіль. Заготовки привозили в село з Коломиї, а колгосп вже розподіляв по майстрах і оплачував роботу. Продавали коровку чи бичка, а до того ще зробили якусь ложку  так і жили. Бо що ложка тоді коштувала  15 копійок. Та й тепер на базари  до 15 грн".

З сирого поліна майстер спочатку гострою невеличкою сокиркою наколює заготовки потрібної довжини – 25 чи більше сантиметрів, надаючи їм контурів майбутньої ложки. Все робить "на око", без замірів. Відтак починає працювати теслицею – інструментом, схожим на молоток, з дерев’яною ручкою і загостреним та закрученим одним кінцем. Майстер також може використовувати шкіблі – дворучний ніж з дерев’яними ручками і випуклим лезом.

Все те, що напрацював сокиркою, видовбує, а насамкінець – вичищає закрученим, як питальний знак, різцем і робить виріб гладеньким. Перед тим, як ложку шліфувати, Петро Тарасюк кладе ложку на цілу ніч сушити, і аж наступного дня дружина Стефанія механічним способом, войлочним кругом, наводить останній штрих на ложці – шліфує. Колись і цю операцію також робили вручну – на верстаті з ножним приводом.

На виготовлення однієї ложки майстер витрачає не більше 15 хвилин. Готові вироби майстер Петро Тарасюк жодним чином не фарбує і не вкриває орнаментом – жартує, що має бути "натурпродукт і без жодних кривульок чи косиць". 

"Дерев’яною ложкою їда інакше смакує,  стверджує майстер.  Але ми – люди старші, а молодь де того хоче. Мої ложки є в Англії, Польщі, Чехії і т. д. Купують і на наших базарах  у Кутах чи Косові, бо в селі кожний собі зробить. На мій погляд, попит на дерев’яні ложки ручної роботи, як і інтерес до давнього, повертається". 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: