Там священик відвідав поранених українських бійців у Військово-медичному клінічному центрі Північного регіону, що на Харківщині. Отець молився за їхнє скоріше одужання, пригощав освяченою водою, благословляв та просто спілкувався з хлопцями.
Про віру, війну та українських бійців розповів о. Юрій Атаманюк.
– Розкажіть про місію греко-католицької церкви, яку Ви здійснювали в зоні АТО.
– В Українській греко-католицькій церкві діє комісія зі справ душпастирства та охорони здоров’я. Це стосується медичного капеланства. Робота капелана полягає у проведенні богослужінь серед військових та у їхній психологічній підтримці.
Ще на початку березня наш голова отець Андрій Логін запропонував їхати на Схід і низка священиків зголосилася. Перед поїздкою ми проходили спеціальний курс: це і перша медична допомога, і психологічна підтримка. В нас немає чіткої виробленої практики. За кордоном військові та медичні капелани – це звична річ, а в нас це ще тільки на стадії розвитку.
– Ви багато спілкувались з пораненими. Що розповідали Вам військові?
– Кожна людина має свою історію, особливо ті хлопці на Сході. Це є кожна окрема трагедія. Я пам’ятаю всіх, але особливо пригадується хлопчина, якому прострілили обидві легені. Він був у реанімації без свідомості. Через якийсь час, коли він прийшов до тями, то постійно молився. Ми роздавали пораненим вервечки, і ту вервечку хлопчина не випускав з рук. Я бачив, що він тримається силою молитви. Також пригадую чоловіка, котрого взяли в полон і якому просто дивом вдалося втекти. Він розповів мені, що вдома на нього чекають двоє маленьких дітей і він постійно молився та просив у Бога, щоб їх побачити.
– Чи були Ви свідком навернення людей, які перебували у зоні АТО?
– УГКЦ сповідує виховання в патріотичному дусі, і дуже прикро, що на Сході греко-католицька церква не настільки розвинута. Коли приходив священик, то в очах хлопців із Заходу була дійсно радість. Всі вони уміють молитися, принаймні раз у житті йшли до сповіді та причащалися. Інша ситуація з хлопцями зі Сходу. Це не докір чи якесь зневажливе ставлення до них. Багато зізнавалось, що не вміють молитися. Я приходив у шпиталі і просто читав молитву для них. Було видно їхню спрагу духовності, але вони не мають де ту спрагу напоїти.
– Поділіться власними думками щодо війни на Сході. Як Ви оцінюєте ситуацію не тільки як священик, а й як громадянин?
– Мені важко говорити про бойові дії. Я бачив лише їхні наслідки. Будь-яка війна – це є кров. У церкви немає "наших" чи "не наших" – є всі Христові. Для Бога немає ні терористів, ні сепаратистів. Я думаю, що Всевишньому дуже прикро через те, що проливається кров. Але, як ми знаємо з історії, священики греко-католицької церкви завжди були з народом. Церква завжди є там, де є її народ. І оскільки ми саме Українська греко-католицька церква, ми є з українським народом. І це звичайна річ. Багато молодих людей з тяжкими пораненнями говорили, що як тільки одужають, то обов’язково повернуться. І оце справді патріоти – люди, котрі відчули, що таке втрата, але вони готові повернутися і захищати свою державу. Ми не ведемо війну – ми захищаємось. Я сповідую україноцентризм, бо з позиції громадянина не може бути інакше. А з позиції священика – я молюся так само за тих людей, які "по той бік". І так само молюся за добробут нашої країни.
Роксолана Кікерчук, "Коломийські Вісті"